Філіпові не треба було цього казати. Йому було неприємно, що Генріх так його недооцінює. Однак пріор ствердно кивнув і приховав своє невдоволення.
— Нам треба йти, — сказав Генріх. — Мій брат прокидається рано й має швидко покінчити зі справами, щоб їхати на полювання в Нью-Форест.
Вони вийшли. Воїн з мечем і палицею йшов перед Генріхом. Вони рушили Головною вулицею, а потім — угору, на пагорб, до західної брами. Натовп розступався перед єпископами, але не перед Філіпом, тому він пішов позаду. Люди просили благословення, і Генріх хрестив їх на ходу. Перед вартівнею вони повернули вбік і перейшли дерев’яний міст над міським ровом. Попри запевнення, що йому не доведеться багато розмовляти, Філіп відчував несамовитий страх: зараз він мав зустрітися з королем.
Замок розташовувався в південно-західній частині міста. Його західна й південна стіни були частиною міського муру. Але стіни, що відділяли тил замку від міста, були не нижчі й не слабші за зовнішні — немов король потребував такого самого захисту від своїх підданців, як і від ворогів.
Вони увійшли через низеньку браму в стіні й негайно опинилися біля масивного донжона, що височів над подвір’ям. То була грізна квадратна вежа. Філіп полічив бійниці й подумав, що в ній має бути не менш ніж чотири поверхи. Як і в усіх донжонах, на першому поверсі тут були комори, а до входу вела зовнішня драбина. Двійко вартових біля неї низько поклонилися Генріхові.
Вони увійшли в залу. На підлозі лежав оситняк, біля кам’яних стін стояли стільці, дерев’яні лави, далі було вогнище. У кутку двоє воїнів охороняли сходи, що тулилися до стіни й вели нагору. Один із них негайно перехопив погляд єпископа Генріха. Він кивнув і пішов сходами нагору — мабуть, сказати королю, що його брат чекає внизу.
Філіпові аж паморочилася голова від хвилювання. Наступні хвилини можуть вирішити їхнє майбутнє. Він шкодував, що не надто певний у своїх супутниках. Шкодував, що не провів ранок у молитвах замість бродити Вінчестером. Шкодував, що не має чистої сутани.
У залі було двадцять-тридцять людей, усі чоловіки. То були лицарі, священники й заможні містяни. Раптом Філіп із подивом побачив біля вогнища Персі Гамлейського, який розмовляв із жінкою та юнаком. Що він тут робить? Ті двоє, що були з ним, — то його потворна дружина й буйний син. Вони були співучасниками Валер’яна в поваленні Варфоломія, тому їхня присутність тут сьогодні навряд чи була випадковістю. Філіпові стало цікаво, чи Валер’ян чекав зустріти їх тут.
Він спитав Валер’яна:
— Бачите?..
— Я бачу їх, — відрізав Валер’ян, явно роздратований.
Філіп відчув, що присутність Гамлеїв несе якусь загрозу, хоч і не розумів, яку саме. Він роздивився їх. Батько із сином були схожі: кремезні, дужі чоловіки зі світлим волоссям і похмурими обличчями. Дружина ж нагадувала демона, що мучив грішників, як їх зображували на картинах пекла. Вона безупинно торкалася чиряків у себе на обличчі, її кістляві руки постійно рухалися. На ній була жовта сукня, яка робила її ще бридкішою. Вона переступала з ноги на ногу й весь час роздивлялася кімнату. Її очі зустріли Філіпові, і жінка швидко відвернулася.
Єпископ Генріх ходив залою, вітався з тими, кого знав, і благословляв тих, із ким не був знайомий, але, схоже, постійно стежив за сходами: коли вартовий спустився, Генріх швидко глянув на нього, побачив, що той кивнув, і замовкнув на півслові.
Валер’ян пішов нагору слідом за Генріхом, і Філіп поплентався за ними, стараючись вгамувати стукіт серця.
Приміщення нагорі за розміром і формою було таке саме, як і зала, але мало зовсім інакший вигляд. На стінах висіли гобелени, на вискребеній підлозі лежали овечі шкури. Весело жеврів вогонь, а сама кімната була яскраво освітлена кількома десятками свічок. Біля дверей стояв дубовий стіл з перами, чорнилом і стосом аркушів пергаменту для листів, за яким сидів церковник, готовий писати під диктування короля. Біля вогнища у великому дерев’яному кріслі, засланому хутром, сидів король.
Перше, що помітив Філіп, — він був без корони. Одягнений у пурпурову туніку й шкіряні панчохи, він, схоже, збирався їхати кудись верхи. В ногах у короля, немов улюблені придворні, лежали двійко мисливських псів. Він нагадував свого брата, єпископа Генріха, але Стефанові риси були тонші, він здавався вродливішим і мав копицю рудувато-брунатного волосся. Попри ці відмінності, в нього були такі самі розумні очі. Він відкинувся у своєму великому кріслі — це, на думку Філіпа, і був трон — з розслабленим виглядом, витягнувши перед собою ноги й поклавши руки на підлокітники, але, попри його позу, в кімнаті відчувалася напруга. Король єдиний був спокійним.