Коли увійшли єпископи й Філіп, з кімнати вийшов здоровань у дорогому вбранні. Він фамільярно кивнув єпископові Генріху, але проігнорував Валер’яна. «Напевне, якийсь впливовий лорд», — подумав Філіп.
Єпископ Генріх наблизився до короля, поклонився й сказав:
— Доброго ранку, Стефане!
— Я так і не бачив цього покидька, Ранульфа, — мовив король Стефан. — Якщо він найближчим часом не з’явиться, я велю відрубати йому пальці.
Генріх сказав:
— Він скоро буде, повір мені. Але пальці йому варто відрубати, хай там що.
Філіп гадки не мав, хто такий Ранульф і чому король хотів бачити його, але в нього склалося враження, що попри невдоволення, Стефан насправді не збирався його калічити.
Філіп не встигнув нічого більше подумати, тому що Валер’ян ступив уперед, поклонився, а Генріх запитав:
— Ти ж пам’ятаєш Валер’яна Біґо, нового єпископа Кінгзбриджського?
— Так, — сказав Стефан і подивився на Філіпа. — А це хто?
Відповів Валер’ян.
— Це мій пріор.
Валер’ян не назвав його імені, тому Філіп насмілився заговорити.
— Філіп Гвінедійський, Кінгзбриджський пріор, — сказав гучніше, ніж збирався, і вклонився.
— Підійди ближче, отче пріоре, — промовив Стефан. — Ти наче боїшся чогось. Що тебе турбує?
Філіп не знав, як йому відповісти. Його турбувало дуже багато речей. Він сказав у відчаї:
— Мене турбує те, що я не маю чистої сутани.
Стефан засміявся, але беззлобно.
— Тоді припини хвилюватися, — мовив він і кинув погляд на свого розкішно вбраного брата. — Я люблю, коли монах схожий на монаха, а не на короля.
Це дещо втішило Філіпа.
Стефан сказав:
— Я знаю про пожежу. Як ти даєш собі раду?
Філіп відповів:
— У день пожежі Господь послав нам будівника. Він дуже швидко привів до ладу клуатр, і ми проводимо служби в крипті. З його допомогою ми вже підготували руїни до відбудови, і він намалював ескіз нового собору.
Валер’ян звів брову: він іще не знав про ескіз. Філіп розповів би йому, якби єпископ спитав, але той не поцікавився. Король сказав:
— Похвальна спритність. Коли починаєш будівництво?
— Щойно знайду гроші на це.
Єпископ Генріх втрутився:
— Саме тому я привів пріора Філіпа та єпископа Валер’яна на зустріч із тобою. Ані пріорат, ані єпархія не мають коштів на таке велике будівництво.
— Королівство їх також не має, мій дорогий брате, — сказав Стефан.
Філіп збентежився: такий початок не вселяв надії.
Генріх повів далі:
— Знаю. Тому я шукав спосіб допомогти їм відбудувати Кінгзбриджський собор без витрат для тебе.
Стефан скептично подивився на нього.
— І тобі вдався такий винахідливий, якщо не сказати — магічний — задум?
— Так. Я пропоную віддати землі графа Ширингського єпархії, щоб вона мала гроші на будівництво.
Філіп затамував подих.
Король задумався.
Валер’ян хотів був щось сказати, але Генріх жестом наказав йому мовчати.
Нарешті король мовив:
— Це слушна думка. Я б радо вчинив так. — Філіпове серце зайшлося з радощів, але король продовжив: — На жаль, я, можна сказати, фактично пообіцяв графство Персі Гамлейському.
З губ Філіпа зірвався стогін. Він думав, що король погодиться. Розчарування різонуло його немов ножем.
Генріх і Валер’ян стояли ошелешені. Такого ніхто не чекав.
Генріх заговорив першим. Він перепитав:
— Можна сказати?
Король знизав плечима.
— Я можу ухилитися від своєї обіцянки, хоч це й буде доволі неприємно. Врешті-решт, саме Персі притягнув зрадника Варфоломія до відповідальності.
Валер’ян випалив:
— Але не без моєї допомоги, мілорде!
— Я знаю, що ти відігравав певну роль у цьому…
— Це я розповів Персі Гамлейському про змову проти вас.
— До речі, як ти про неї дізнався?
Філіп переступив з ноги на ногу. То було небезпечне запитання. Ніхто не повинен був дізнатися, що про все розповів його брат Френсіс, адже той і досі служив Робертові Глостерському, якому подарували його участь у заколоті.
Валер’ян відповів:
— Це стало відомо з передсмертної сповіді.
Філіп зітхнув з полегшенням. Валер’ян повторив Філіпову брехню, але таким чином, що складалося враження, ніби сповідувалися перед ним, а не перед пріором. Філіп аж ніяк не заперечував, що його ім’я не згадуватиметься у цій історії.