Це він і робив аж до світанку.
Філіп поснідав разом з монахами, звернувши увагу на те, що їхній білий хліб не втамовує голод так надовго, як кінський. Але, хоч як, він однаково не міг змусити себе їсти. Філіп прийшов у замок рано, хоча знав, що о цій годині король іще не приймає підданців. Пріор увійшов у залу, сів на одну з кам’яних лав біля стіни та став чекати.
Приміщення потроху наповнювали скаржники й придворні — серед останніх було чимало вбраних у яскраві жовті, сині й рожеві туніки та накидки, облямовані розкішним хутром. Пріор пригадав, що десь у замку зберігали знамениту «Книгу Страшного суду» — найімовірніше, в залі нагорі, де король приймав Філіпа та єпископів. Пріор її не помітив, але тоді він був надто напружений, щоб звернути на щось увагу. Там була й королівська скарбниця, але книга, напевне, зберігалася поверхом вище, у сховищі поряд із королівською опочивальнею. Філіп знову відчув побожний трепет перед тим, що його оточувало, але він розумів: не можна дозволяти собі втрачати спокійну зосередженість. Усі ці люди в розкішному вбранні — лицарі, лорди, купці та єпископи — були, врешті-решт, усього лиш людьми. Більшість не вміла писати — хіба що власне ім’я. Крім того, кожен з них прийшов просити щось для себе, тоді як Філіп був тут за Господнім дорученням. Його місія і його брудна сутана робили його не нижчим за них, а вищим.
Ця думка додала йому мужності.
Коли на сходах, що вели у верхню залу, з’явився священник, натовпом пронеслася хвиля сум’яття. Усі сподівалися, що король почне приймати прохачів. Священник обмінявся кількома словами з одним із вартових і повернувся нагору. Вартовий вказав на одного з лицарів, що були в залі. Той залишив свій меч вартовим і підійнявся сходами.
Філіп подумав, яким дивним життям живуть королівські духовні особи. Король, безперечно, не міг обійтися без них — вони не лише проводили служби, а й чимало писали й читали, допомагаючи володарю в його справах. Ніхто, крім духовенства, не був здатний на це: ті нечисленні миряни, що знали грамоту, не вміли швидко читати й писати. Але життя духовенства при дворі не вирізнялося особливою побожністю. Рідний брат Філіпа Френсіс теж обрав таке життя й служив у Роберта Глостерського. «Якщо ми ще колись зустрінемося, треба спитати, що він думає про це», — вирішив Філіп.
Невдовзі по тому, як перший скаржник зійшов нагору, в залі з’явилися Гамлеї.
Філіп подолав порив негайно підійти до них: він не хотів, щоб хтось здогадався про їхню змову — було ще рано. Пріор пильно роздивлявся їх, немов намагався прочитати їхні думки. Йому здалося, що Вільям має оптимістичний вигляд, Персі — тривожний, а Регана — натягнута немов струна. За кілька хвилин Філіп підвівся й пішов через кімнату, стараючись не привертати до себе уваги. Він ввічливо привітався з Гамлеями та спитав у Персі:
— Вдалося побачитися з ним?
— Так.
— То що?
— Він сказав, що обміркує це упродовж ночі.
— Але чому? — спитав Філіп із відчуттям розчарування та гніву. — Про що тут міркувати?
Персі знизав плечима.
— Спитай у нього.
Філіп обурився.
— Яким він здавався — радим чи ні?
Йому відповіла Регана:
— Думаю, йому кортить розв’язати цю дилему, але рішення здалося таким простим, що він щось запідозрив.
Це було слушно, та Філіпа все одно дратувало, що король Стефан не вхопився обома руками за таку чудову нагоду.
— Думаю, краще нам припинити розмову, щоб єпископи не здогадалися, що ми щось затіваємо, — принаймні до того, як король оголосить своє рішення, — сказав він, ввічливо кивнув і відійшов.
Філіп повернувся на ту саму кам’яну лаву. Щоб згаяти час, він думав про те, що робитиме, якщо їхній задум спрацює. Чи скоро він зможе почати будівництво нового собору? Усе залежало від того, як швидко почнуть надходити гроші від його новонабутої власності. Він матиме чимало овець — отже, й вовни на продаж улітку. Кілька ферм на пагорбах можна віддати в оренду, а ренту найчастіше сплачували після збору врожаю. Восени йому вже вистачить грошей, щоб найняти лісничого та старшого каменяра й почати запасатися деревиною та камінням. Водночас робітники можуть починати рити фундамент під наглядом Тома Будівника. А наступного року братися вже до мурування.
То були приємні роздуми.
Придворні бігали нагору й униз із тривожною спритністю: того дня король Стефан приймав швидко. Філіп навіть злякався, що він покінчить зі справами та поїде на полювання, перш ніж прибудуть єпископи.