Єпископ Генріх і Валер’ян обернулися й подивилися на нього. Обидва були вражені, коли зрозуміли, що Філіп, молодий пріор, який навіть не знав, що на зустріч із королем треба одягатись у чисте вбрання, домовився з королем у них за спиною. За мить вираз обличчя Генріха змінився на зацікавлений подив, немов кмітлива дитина обіграла його в «Танець на дев’ятьох», а от погляд Валер’яна став злобним і таким виразним, що Філіп, здавалося, міг прочитати його думки. Валер’ян усвідомив, що жахливо помилився, недооцінивши свого опонента, і тепер стояв як обпльований. Для Філіпа ж ця мить стала компенсацією за все: зраду, приниження, зневагу. Він підвів голову, ризикуючи піддатися гріхові гордині, й подивився на Валер’яна, немов хотів сказати: «Не так просто обставити Філіпа Гвінедійського».
Король мовив:
— Повідомте про моє рішення колишньому графові Варфоломію.
Філіп припустив, що Варфоломія тримають у підземеллі десь неподалік. Він згадав дітей, що жили разом зі своїм слугою в зруйнованому замку, подумав про те, що буде тепер із ними, і відчув докір сумління.
Король випроводив усіх, крім єпископа Генріха. Філіп ішов так, немов ступав по хмаринах. Він опинився на сходах одночасно з Валер’яном і зупинився, щоб пропустити єпископа вперед. Той подивився на нього із шаленою люттю. Коли Валер’ян заговорив, в його голосі було стільки жовчі, що Філіп, попри своє піднесення, аж похолов. Маска ненависті, на яку перетворилося обличчя єпископа, розтулила рота й прошипіла:
— Клянуся Богом, ти ніколи не збудуєш свого собору.
Він підібрав поли своєї довгої мантії та пішов сходами вниз.
Філіп зрозумів, що нажив собі запеклого ворога.
III
Вільям Гамлейський ледь стримував збудження, коли на обрії замайорів Ерлскасл.
Після того як король оголосив своє рішення, Вільям із Волтером одразу вирушили в дорогу. Вони їхали вже майже два дні, але Вільям анітрохи не втомився. Його серце, здавалося, заповнило груди й не давало дихати. Скоро він знову побачить Алієну!
Колись він сподівався одружитися з нею, бо вона була графською донькою, але дівчина відкинула його пропозицію — тричі. Він приплющив очі, пригадавши її зневагу. Вона змусила його почуватися ніким. Алієна поводилася так, наче Гамлеї були ницими простолюдинами. Але тепер усе змінилося. Тепер її родина стала ницою, і вона сама також. Він тепер графський син, а вона — ніщо. В неї немає ані титулу, ані статусу, ані земель, ані статків. Він забере в неї замок, викине її геть — і тоді вона залишиться ще й без домівки. Це було так прекрасно, що він не міг повірити своєму щастю.
Коли вони наблизилися до замку, Вільям притримав коня. Він не хотів, щоб Алієна завчасно дізналася про його прибуття: мріяв, що його поява стане для неї раптовим, жахливим, руйнівним ударом.
Граф Персі та графиня Регана повернулися до свого старого маєтку в Гамлеї, щоб забрати в Ерлскасл скарбницю, найкращих коней і слуг. Вільям мав найняти когось із місцевих, щоб навести лад у замку, розпалити вогнища та зробити його знову придатним для життя.
Небо затягло свинцево-сірими хмарами — вони нависли так низько, що, здавалося, торкалися муру. Увечері мало задощити. Так навіть краще. Він викине Алієну просто під дощ.
Вони з Волтером спішились і повели коней через дерев’яний звідний міст. Вільям з гордістю подумав, що саме він захопив замок. Нижнє подвір’я вже поросло травою. Вони прив’язали коней і залишили їх пастися. Вільям дав своєму жменю зерна. Сідла вони залишили в кам’яній каплиці, адже стайня згоріла. Коні харчали та били копитами, але вітер глушив ці звуки. Вільям і Волтер перейшли другий міст і опинилися на верхньому подвір’ї.
Навколо не було видно жодних ознак життя. Вільям раптом подумав, що Алієна могла поїхати. То було б таким розчаруванням! Тоді їм із Волтером доведеться провести безрадісну голодну ніч у холодному й брудному замку. Вони наблизилися до драбини, що вела до верхньої зали.
— Тихо, — сказав Вільям Волтерові. — Якщо вони тут, я хочу їх здивувати.
Він штовхнув двері. У великій залі було пусто, темно й стояв запах нежилого приміщення: як він і очікував, вони мешкали на верхньому поверсі. Вільям обережно рушив до сходів. Сухий очерет хрустів у нього під ногами. Волтер скрадався слідом за ним.
Вони підійнялися сходами. Нічого не було чутно: грубі кам’яні стіни приглушували звуки. На півдорозі Вільям зупинився, обернувся до Волтера, приклав пальця до губ і вказав на світло під дверима нагорі: там хтось був.
Вони зійшли нагору й зупинилися біля дверей. Зсередини почувся дівочий сміх. Вільям радісно усміхнувся. Він намацав ручку, обережно обернув її та відчинив двері. Сміх перейшов у переляканий крик.