Те, що він побачив у кімнаті, неймовірно потішило Вільяма. Алієна та її молодший брат Річард сиділи за столиком біля вогнища й грали в якусь настільну гру, а домоправитель Метью стояв позаду й зазирав дівчині через плече. Обличчя Алієни зарум’янилося від жару вогнища, на ній була світла полотняна туніка, а в її темному волоссі стрибали руді відблиски вогню. Дівчина, широко розтуливши рота, дивилася на Вільяма. Він мовчки насолоджувався її переляком. Але вже за мить вона оговталася, підвелася та спитала:
— Що тобі треба?
Вільям багато разів уявляв цю сцену. Він повільно увійшов до кімнати й зупинився біля вогнища, щоб погріти руки, а потім сказав:
— Я живу тут. А ти що тут забула?
Алієна перевела погляд із нього на Волтера. Вона була налякана й збентежена, але однаково говорила з викликом.
— Цей замок належить графові Ширингському. Кажи, нащо прийшов, а потім забирайся геть.
Обличчя Вільяма осяяла тріумфальна усмішка.
— Граф Ширингський — мій батько, — мовив він.
Домоправитель гучно крекнув, немов почув те, чого боявся, Алієна була розгнівана. Вільям тим часом продовжував:
— Учора у Вінчестері король дав батькові графство. Тепер замок належить нам. І я тут господар, доки не приїде мій батько.
Він клацнув пальцями перед обличчям домоправителя.
— Я зголоднів. Принеси хліба з м’ясом і вина.
Домоправитель вагався. Він стурбовано подивився на Алієну. Схоже, Метью боявся покидати її, але не мав вибору й пішов до дверей.
Алієна ступила до виходу, наче хотіла піти з ним.
— Залишся тут, — наказав їй Вільям.
Волтер зупинився між нею та дверима, перегородивши їй шлях.
— Не смій тут розпоряджатися! — сказала Алієна з нотками колишньої владності.
Метью перелякано мовив:
— Лишайтеся, міледі. Не гнівіть їх. Я швидко повернуся.
Алієна похмуро подивилася на нього, але залишилася на місці. Метью вийшов.
Вільям сів у крісло Алієни, а та пересіла до брата. Вільям роздивлявся їх. Вони мали схожість, але в її обличчі було більше сили. Річард був високим, незграбним і безбородим підлітком. Вільям тішився почуттям того, що вони тепер в його владі. Він спитав:
— Скільки тобі років, Річарде?
— Чотирнадцять, — похмуро відповів той.
— Убивав колись людину?
— Ні, — відказав він і з удаваною хоробрістю додав: — поки що.
«Ти теж страждатимеш, дрібний пихатий поганцю», — подумав Вільям і знову перекинувся до Алієни:
— А тобі скільки років?
Спершу здавалося, що вона його проігнорує, але потім — напевне, згадавши настанову Метью не гнівити гостей, — дівчина відповіла:
— Сімнадцять.
— Боженьки, які грамотії, — зауважив Вільям. — Алієно, ти незаймана?
— Звісно ж! — сказала вона й зашарілася.
Раптом Вільям випростав руку та вчепився в її грудь. Вона приємно лягла в його велику п’ятірню. Він стиснув її: вона була пружна, але податлива. Алієна відсахнулася, і грудь вислизнула з його хватки.
Річард підскочив і вдарив Вільяма по руці, хоч уже й було запізно. Це тільки потішило Вільяма. Він підвівся з крісла й дав Річардові добрячого ляпаса. Як він і підозрював, Річард був слабенький: він заплакав і закрив обличчя руками.
— Облиш його! — закричала Алієна.
Вільям здивовано подивився на неї. Вона, схоже, більше хвилювалася за брата, ніж за себе. Це варто було запам’ятати.
Повернувся Метью з дерев’яною дошкою, на якій лежали буханець хліба, шмат шинки та стояв глечик вина. Він зблід, побачивши, що Річард закриває обличчя руками. Метью поставив дошку на стіл і підійшов до хлопчика. Він обережно відтулив його обличчя й подивився на нього. Щока почервоніла, а одне око набрякало.
— Я ж казав не гнівити їх, — пробурмотів домоправитель.
Здавалося, він зрадів, що хлопець відбувся так легко. Вільям був розчарований: він сподівався, що Метью розгнівається. А домоправитель, схоже, прагнув позбавити його втіхи.
Вільям побачив їжу, і його рот наповнився слиною. Він підтягнув крісло до столу, дістав столовий ніж і відрізав добрячий шмат шинки. Волтер сів навпроти нього. Набивши рота хлібом із шинкою, Вільям наказав Алієні:
— Принеси кубки та налий вина.
Метью ворухнувся, щоб виконати його наказ. Вільям зупинив його.
— Не ти — вона.
Алієна вагалася. Метью стурбовано подивився на неї та кивнув. Вона підійшла до столу й узяла глечик.
Коли вона нахилилася, Вільям сунув руку їй під туніку та швидко обмацав її ногу. Його пальці торкнулися тонких литок, вкритих м’якими волосинками, потім — м’язів над коліном і ніжної шкіри стегна. Вона сіпнулася, розвернулася та замахнулася важким глечиком, щоб ударити його по голові.