Врешті-решт її, звісно ж, зламали, і вона вдягнула чернече вбрання, дотримувалася правил і вчила молитви, хоча в душі ненавиділа черниць, зневажала святих і загалом не вірила нічому, що їй розповідали про Бога. Але вона навчилася читати й писати, опанувала музику, лік і малювання, а до французької та англійської, якими розмовляла в батька вдома, додалася ще й латина.
Зрештою, життя в монастирі було не таке вже й погане. Громада людей однієї статі, з власними правилами та звичаями — саме те, до чого Елена звикла змалечку. Усі черниці мусили виконувати якусь фізичну працю, і невдовзі її приставили до коней. Незабаром вона вже стала головною на стайні.
Злидні не дошкуляли Елені. Покірність давалася їй нелегко, але прийшла із часом. Третє правило — цнота — також не була для Елени великою проблемою, хоча час від часу, попри напучення абатиси, вона знайомила інших послушниць із різними втіхами…
Тут Агнеса перервала розповідь Елени й разом з Мартою пішла шукати струмок, щоб умити доньку й очистити їй одяг. Вона також взяла із собою Альфреда, щоб той захистив їх у разі небезпеки, хоча й не збиралася заходити туди, де Том їх не зміг би почути. Джек підхопився, щоб піти з ними, але Агнеса твердо сказала йому лишатися, і той, схоже, зрозумів, бо сів на місце. Том здогадався, що Агнеса хотіла забрати дітей, щоб ті не чули цієї нечестивої та непристойної історії, і водночас залишити Тома під наглядом.
Елена продовжила розповідь. Одного дня абатиса на кілька днів поїхала з монастиря. Її кінь закульгав у дорозі. Абатиса позичила іншого скакуна в пріораті Кінгзбриджу, розташованому неподалік. Після поїздки вона наказала Елені повернути позиченого коня та привести назад кульгавого.
Там, на монастирській стайні, поруч із крихким від віку Кінгзбриджським собором, Елена зустріла юнака, схожого на відшмаганого цуцика. Незграбний, як те песеня, насторожі, наче щось винюхував, але заляканий і затурканий, немов із нього вибили всю його грайливість. Коли Елена звернулася до нього, він не зрозумів. Вона заговорила латиною, але він був не із ченців. Коли вона нарешті сказала щось французькою, його обличчя засяяло з радощів, і він відповів тією самою мовою.
Елена не повернулася в монастир.
Від того дня вона жила в лісі: спершу в хиткому курені з гілок і листя, потім — у сухій печері. Елена не забула чоловічих вмінь, яких набула у батьківській оселі: досі знала, як полювати на оленів, ставити сильця на кроликів і стріляти лебедів з лука; тельбушила, білувала й готувала дичину й навіть вичиняла шкури та шила з хутра одяг. Крім м’яса їла дикі плоди, горіхи й овочі. Усе, що їй було потрібно, — сіль, одяг із вовни, сокиру або новий ніж — їй доводилося красти.
Складно стало, коли народився Джек…
А як же француз, хотів спитати Том. То він Джеків батько? І якщо так, то коли він помер? І як? Однак з виразу її обличчя було зрозуміло, що Елена не збирається розповідати про це, а таку людину, як вона, складно переконати зробити щось проти волі, і Том залишив свої запитання при собі.
Її батько тоді вже помер, а його зграя розсіялася, тож Елена залишилася сама в усьому світі — без родичів і друзів. Коли Джек от-от мав народитися, вона розпалила всенічну ватру на вході в печеру. В неї були харчі й вода, лук зі стрілами й ножі під рукою, щоб захиститися від вовків і диких собак, і навіть важка червона мантія, вкрадена в єпископа, — аби загорнути в неї дитину. Однак Елена була не готова до болю та страху пологів і доволі тривалий час думала, що помре. Хай там як, дитина народилася здоровою та сильною, а вона пережила все.
Упродовж наступних одинадцяти років Елена та Джек жили простим, скромним життям. Ліс давав їм усе необхідне, вони лиш мали запасти доволі яблук, горіхів і солоної та копченої оленини на зиму. Елена часто думала, що, якби не було королів, лордів, єпископів і шерифів, то всі могли б так жити й бути цілком щасливими.
Том спитав її, як вона співіснувала з іншими вигнанцями — такими, як цей Фарамон Розкотигуба. «Що, якби хтось із них підліз до неї вночі та спробував її зґвалтувати», — думав він, і від цієї думки його крижі затремтіли, хоча він ніколи не брав жінку проти її волі, навіть власну дружину.
Інші вигнанці боялися її — так вона сказала Томові, дивлячись на нього блискучими світлими очима, і він розумів чому: вони гадали, що Елена — відьма. А від законослухняних людей, що проїздили лісом, — людей, які могли пограбувати, зґвалтувати й убити вигнанку без страху покарання, — від таких вона ховалася. Чому тоді вона не сховалася від Тома? Тому що побачила поранену дитину й захотіла допомогти. Вона ж і сама має дитину.