Річард підійшов подивитися. Він не вмів поводитися з мечем. Цілий рік він навчався цього мистецтва, але й досі був незграбний. Проте Алієна взагалі не знала, як його тримати, тому дала його братові. Він застібнув пасок у себе на крижах.
Алієна подивилася на кинджал. Вона ніколи в житті не носила зброї. Упродовж усього життя поруч був хтось, хто міг її захистити. Дівчина відчула себе геть покинутою, коли зрозуміла, що тепер має носити смертоносний ніж заради власного захисту. Вона навіть не була певна, чи зможе ним скористатися. «Я колись вдарила дикого кабана дерев’яним списом, тож, напевне, зможу вдарити кинджалом людину — когось на зразок Вільяма Гамлейського», — подумала вона й відчула відразу від самої думки про це.
Кинджал був у шкіряних піхвах із петелькою, щоб чіпляти на пасок. Петелька була доволі велика, і Алієна надягла її собі на зап’ясток, немов браслет, і сховала кинджал у рукаві. Він був довгий і сягав їй аж за лікоть. Навіть якщо вона не наважиться нікого ним вдарити, то зможе добряче налякати.
Річард сказав:
— Ходімо звідси, мерщій.
Алієна кивнула, рушила до дверей, але зупинилася. Надворі швидко розвиднювалося, і вона побачила на підлозі речі, на які раніше не звернула уваги. Придивившись, вона зрозуміла, що це два сідла: одне — звичайного розміру, друге — велетенське. Вона уявила собі Вільяма та його слугу, які приїхали напередодні, розпалені своїм успіхом у Вінчестері, втомлені подорожжю, кинули сідла в каплиці й поспішили в донжон. Вони й подумати не могли, що хтось наважиться їх викрасти. Але коли люди в розпачі, вони здатні на відчайдушні вчинки.
Алієна підійшла до дверей і визирнула надвір. Ранкове світло було ще слабким, і все здавалося сірим. Вітер вщухнув, і небо було безхмарним. Уночі з даху каплиці зірвало кілька дощок. На подвір’ї не було нікого, крім двох коней, що скубали мокру траву. Вони глянули на Алієну й знов опустили голови.
Один кінь був великим бойовим — для нього і призначалося те велетенське сідло. Другий — рябий жеребець — був не такий розкішний, але збитий і міцний. Алієна перевела погляд на сідла, потім — знов на коней.
— Чого ти чекаєш? — з нетерпінням запитав Річард.
Алієна наважилася.
— Заберемо їхніх коней, — рішуче сказала вона.
Річард злякався.
— Вони вб’ють нас.
— Вони не зможуть нас наздогнати. А якщо ми залишимо їм коней, то поженуться за нами й тоді точно вб’ють.
— А що, як вони зловлять нас до того, як ми поїдемо?
— Нам треба поквапитися.
Насправді вона зовсім не була така певна в собі, як удавала, але мала якось підбадьорити Річарда.
— Спершу осідлаємо рисака — схоже, він не такий баский. Неси звичайне сідло.
Вона побігла на подвір’я. Обидва коні були прив’язані до пнів, що залишилися на місці спалених будинків. Алієна взялась за мотузку й обережно потягнула. То, звісно, був кінь слуги. Дівчина хотіла б, щоб він був меншим і лагіднішим, але гадала, що і з цим зможе впоратися. А Річардові доведеться їхати на бойовому коні.
Рисак підозріло подивився на Алієну та прищулив вуха. Вона, хоч і поспішала, змусила себе розмовляти лагідно й обережно натягувати мотузку, і кінь заспокоївся. Вона взяла його за голову й стукнула по носі, а Річард надягнув вуздечку та вставив вудило в пащу. Алієна зітхнула з полегшенням. Річард поклав менше з двох сідел коневі на спину й затягнув попругу кількома швидкими, впевненими рухами. Вони обоє були змалечку звиклими до коней.
До сідла слуги з обох боків були приторочені мішки. Алієна сподівалася, що там може бути щось корисне — кресало, якась їжа або овес для коней, — але вони не мали часу перевіряти. Вона стривожено поглянула на міст, що вів до донжона. Там нікого не було.
Бойовий кінь подивився, як сідлають рисака, та зрозумів, що чекає на нього, але, схоже, не надто волів підкорюватися незнайомим людям. Він пирхнув і вперся, коли Алієна потягнула за мотузку.
— Цить! — сказала вона.
Міцно схопивши мотузку, дівчина сильно натягнула її, і кінь неохоче наблизився. Але він був надзвичайно дужий, і, якби почав брикатися, навряд чи вони змогли б осідлати його. Алієна подумала, що вони могли б сісти на рисака удвох із Річардом. Але тоді Вільям зумів би наздогнати їх на бойовому коні.
Коли кінь наблизився, вона обв’язала мотузку навколо пня, щоб жеребець не втік. Але щойно Річард спробував надягнути вуздечку, кінь задрав голову й ухилився.
— Спробуй спершу осідлати, — порадила Алієна.