— Подивіться, чи вас усе влаштовує, — запропонував хазяїн.
Річард увійшов першим.
— Тут темно, Алі, — сказав він.
Алієна розвернулася, щоб узяти у вердюра каганець. Саме тоді він сильно штовхнув її через поріг всередину — так, що вона врізалась у брата, і вони обоє впали на підлогу. Двері зачинилися, і стало темно. Ззовні почувся звук — немов під двері підсунули щось важке.
Алієні не вірилося, що це відбувається насправді.
— Що сталося, Алі? — заплакав Річард.
Вона сіла. Чи то справді вердюр, чи все ж таки розбійник? Розбійником він бути не міг — на це вказував його будинок. Але якщо він вердюр, чому замкнув їх? Невже вони порушили закон? Чи він здогадався, що їхні коні їм не належать? Чи, може, він замислив щось нечисте?
— Алі, чому він вчинив так? — спитав Річард.
— Я не знаю, — втомлено відповіла вона.
У неї не залишилося сил на гнів чи хвилювання. Алієна підвелась і штовхнула двері. Ті не відчинялися. Схоже, вердюр підпер їх діжкою з водою. Вона обмацала стіни сараю й дотягнулася до краю даху. Будівля була дуже міцна — складена із суцільних дерев’яних колод. То була в’язниця вердюра, де він тримав порушників перед тим, як відвести їх до шерифа.
— Нам звідси не вибратися, — мовила дівчина.
Вона сіла. Підлога була суха й заслана соломою.
— Доведеться сидіти тут, доки він нас не випустить, — сказала покірно.
Річард сів поруч. Невдовзі вони лягли на підлогу, спина до спини. Алієна почувалася надто розбитою, наляканою та напруженою, щоб заснути. Однак вона ще й страшенно втомилася, тому за кілька хвилин її здолав цілющий сон.
Алієна прокинулася, коли денне світло осяяло її обличчя через відчинені двері. Вона негайно сіла, сполохана, не розуміючи, де вона й чому спить на твердій підлозі. Потім все згадала й злякалася: що вердюр хоче з ними зробити? Проте у дверях стояв не він, а його невисока смагловида дружина. І хоча її обличчя було таке саме незворушне та напружене, як напередодні, вона принесла їм окраєць хліба й дві чаші.
Річард також сів. Вони обоє насторожено дивилися на жінку. Лісничиха мовчки простягнула їм чаші, розламала хліб навпіл і також дала їм. Алієна раптом зрозуміла, що вмирає з голоду. Вона вмочила хліб у пиво й заходилася їсти.
Жінка стояла у дверях і дивилася на них, поки вони доїдали хліб і допивали пиво, а потім дала Алієні згорток пожовтілого старого полотна. Алієна розгорнула його. То була стара сукня.
Жінка сказала:
— Одягайся й забирайтеся звідси.
Алієну дещо бентежив контраст її добрих вчинків і грубих слів, але вона рішуче взяла сукню. Повернулася спиною до жінки, зняла накидку, швидко натягнула сукню та знову загорнулась у накидку.
Тепер вона почувалася краще.
Жінка також дала їй пару деревняків, завеликих на неї.
Алієна сказала:
— Я не можу їхати верхи в деревняках.
Жінка грубо засміялася.
— Ти не поїдеш верхи.
— Чому?
— Він забрав ваших коней.
Серце в Алієни захолонуло. Їх і далі переслідували нещастя.
— Куди він забрав їх?
— Він мені про таке не розповідає, але, думаю, повів їх у Ширинг. Там він продасть коней, дізнається, хто ви такі й чи можна взяти з вас ще щось, окрім ваших скакунів.
— Чому ти відпускаєш нас?
Жінка зміряла Алієну пильним поглядом.
— Тому що мені не сподобалося, як він роздивлявся тебе, коли ти сказала, що гола під накидкою. Тобі зараз це складно зрозуміти, от вийдеш заміж — збагнеш.
Алієна вже все зрозуміла, але вирішила промовчати.
— Він не вб’є тебе, коли дізнається, що ти нас відпустила? — спитав Річард.
Лісничиха цинічно посміхнулася.
— Він не лякає мене так, як інших. А тепер — геть.
Вони рушили. Алієна розуміла, що ця жінка навчилася жити з грубим і безсердим чоловіком і навіть зберегла якусь порядність і людяність.
— Дякую за сукню, — ніяково сказала вона.
Жінці, схоже, байдуже було до її вдячності. Вона вказала на стежку:
— Це дорога на Вінчестер.
Вони пішли не озираючись.
Алієна ніколи в житті не носила деревняків — люди їхнього рівня взували шкіряні чоботи або сандалі, — тож почувалася незручно й незграбно. Але то було краще, ніж іти босоніж, адже земля вже промерзла.
Коли будинок вердюра зник серед дерев, Річард спитав:
— Алі, чому з нами таке відбувається?
Це запитання зачепило Алієну. Усі були жорстокі з ними. Люди могли грабувати їх, бити й взагалі ставитися до них, немов до собак чи коней. Захистити їх не було кому.
«Ми надто довірливі», — подумала вона. Вони три місяці жили в замку й навіть не замикали дверей. Алієна вирішила нікому не довіряти в майбутньому. Вона ніколи й нікому більше не довірить віжок свого коня, хай навіть їй доведеться бути для цього грубою. Вона ніколи й нікому не дозволить підійти до себе ззаду — як зробив учора вердюр, коли штовхнув її в сарай. Вона ніколи не покладатиметься на гостинність незнайомців, ніколи не залишить двері незамкненими на ніч, ніколи не сприйматиме доброту за чисту монету.