Другий розбійник глянув на них, потім — на свого смертельно пораненого приятеля й без зайвих зволікань побіг у ліс.
Алієна подивилася йому вслід, не вірячи власним очам. Вони налякали його. Це було складно збагнути.
Вона перевела погляд на того, що упав на дорогу. Він лежав на спині, і його нутрощі лізли з нього через розпоротий живіт. Він широко розплющив очі, а його обличчя перекосило від болю та жаху.
Алієна не відчувала ані полегшення, ані гордості через те, що захистила себе й брата від безжальних розбійників: бридке видовище викликало в неї тільки відразу.
Річард не страждав від таких емоцій.
— Ти зарізала його, Алі! — вигукнув він з істеричним захопленням. — Ти їх здолала!
Алієна подивилася на брата. Вона мала дати йому науку.
— Вбий його, — сказала вона.
Річард витріщився на неї.
— Що?
— Вбий його, — повторила вона. — Позбав його страждань. Кінчи його!
— Чому я?
Вона умисно відповіла йому грубо:
— Тому що ти поводишся як хлопчик, а поруч зі мною має бути чоловік. Тому що досі ти тільки грався з мечем, а тепер маєш навчитися ним орудувати. Що з тобою таке? Чого ти боїшся? Він однаково помирає і нічого тобі не заподіє. Добий його мечем. Іди вправляйся. Вбий його!
Річард непевно узяв меч обома руками.
— Як?
Розбійник знову заволав.
Алієна закричала на Річарда:
— Я не знаю! Відрубай йому голову або встроми меч у серце! Як завгодно! Заткни йому пельку!
Річард стояв, немов його загнали в кут. Він здійняв меч і знов опустив його.
Алієна сказала:
— Якщо ти цього не зробиш, то, клянуся всіма святими, я покину тебе. Я встану серед ночі й піду геть — коли прокинешся, мене вже не буде поруч, і ти залишишся сам. Іди й убий його!
Річард знову здійняв меч, і тут, на їхній подив, поранений замовкнув і став силкуватися встати. Він перевернувся на бік і підвівся на лікті. Річард вигукнув — то був наполовину крик жаху, а наполовину бойовий клич — і вдарив мечем по оголеній шиї розбійника. Зброя була важка, а лезо — гостре, і меч майже відтяв тому голову. Фонтаном бризнула кров, і голова розбійника гротескно відкинулася набік. Тіло осіло на землю.
Алієна з Річардом дивилися на нього. Гаряча кров парувала в морозному повітрі. Обоє були приголомшені тим, що вони зробили. Алієні закортіло негайно піти звідти, і вона побігла. Річард припустив за нею.
Коли вона вже не могла бігти, то зупинилася та зрозуміла, що плаче. Дівчина пішла повільніше. Їй було байдуже, чи побачить Річард її сльози. Це однаково не хвилювало його.
Поступово Алієна заспокоїлася. Ноги боліли від деревняків. Вона зупинилася, роззулася й пішла далі босоніж, несучи взуття в руці. Вони мали скоро дійти до Вінчестеру.
Річард помовчав і сказав:
— От ми дурні.
— Чому?
— Треба було зняти чоботи з того дядька. — Алієна зупинилася й із жахом витріщилася на брата. Той подивився на неї та усміхнувся: — Ну а що тут такого?
II
Коли ближче до вечора вони увійшли в східну браму й опинилися на Головній вулиці Вінчестеру, в Алієни зажевріла надія. У лісі їй здавалося, що її можуть вбити й жодна душа не дізнається про це, але в місті дівчина почувалась інакше. Тут, звісно, було чимало крадіїв і головорізів, але вони не стали б їх чіпати серед білого дня. У місті діяв закон, і його порушників виганяли, калічили або вішали.
Алієна пригадала, як лише рік тому була на цій вулиці разом із батьком. Вони, звісно ж, їхали верхи: батько на норовливому гнідому рисаку, а вона — на прекрасному мишастому жеребці. Люди на широкій вулиці розступалися, щоб дати їм дорогу. Вони мали будинок у південній частині міста, де їх вітав десяток слуг. У будинку завжди було чисто, на підлозі лежала свіжа солома й горіло вогнище. Алієна щодня носила прекрасне вбрання: тонке полотно, шовки, файну вовну яскравих кольорів, чоботи та паски з телячої шкіри, оздоблені коштовностями брошки та браслети. Вона мала гостинно зустрічати й частувати всіх, хто відвідував графа: заможних — м’ясом і вином, бідніших — хлібом і елем, і всіх — лагідною усмішкою та місцем біля вогнища. Батько був дуже церемонним у всьому, що стосувалося гостинності, але сам до неї не вдавався — його вважали холодним, відстороненим і навіть свавільним. Алієна компенсувала те, чого йому бракувало.