Її батька всі поважали, і навіть найвищі особи королівства шукали зустрічі з ним: єпископ, пріор, шериф, лорд-канцлер і барони в суді. Алієна думала, чи впізнає її хтось із них тепер, коли вона босоніж ішла тією самою вулицею, через бруд і сміття. Але ця думка не послабила її оптимізму.
Найважливішим було те, що вона більше не почувалася жертвою. Вона повернулась у світ, де існували правила й закони, і мала шанс відновити контроль над своїм життям.
Вони пройшли повз їхній будинок. Він був порожній і зачинений: Гамлеї ще не дісталися до нього. На якусь мить у неї з’явилося бажання увійти туди. «Це мій будинок», — думала вона. Але, звісно, то було не так, і думка про ночівлю в ньому нагадала дівчині, як вони жили в замку, ігноруючи реальність, тож Алієна рішуче пішла далі.
До того ж у місті був монастир. Монахи завжди пускали на ночівлю тих, хто потребував цього. На ніч вони з Річардом матимуть дах над головою, в безпеці й теплі.
Алієна побачила собор і пішла на подвір’я пріорату. Двоє монахів стояли біля столу та роздавали кінський хліб і пиво сотні чи більше людей. Алієна не думала, що монаша гостинність приваблює стількох. Вони з Річардом стали в чергу. «Дивовижно, — міркувала дівчина, — що людей, які зазвичай штовхають одне одного та б’ються за дармову їжу, можна змусити стояти тихо й організовано лише тому, що так сказав чернець».
Вони взяли свою вечерю та понесли її в гостьовий дім. То була велика дерев’яна будівля, схожа на клуню, без меблів, тьмяно освітлена очеретяними смолоскипами, всередині якої стояв важкий дух людської юрби. Вони сіли на підлогу, щоб поїсти. Підлога була вкрита очеретом не першої свіжості. Алієна розмірковувала, чи варто казати ченцям, хто вона така. Пріор мусив пам’ятати її. У такому великому пріораті, певно, мав бути кращий гостьовий будинок для знатних відвідувачів. Але вона передумала: по-перше, боялася зневаги, а по-друге, не хотіла знов опинитися в чиїйсь владі. І хоча Алієні нічого було боятися пріора, вона однаково почувалася спокійніше невпізнаною та непоміченою.
Серед гостей переважали пілігрими. Також було кілька мандрівних ремісників — зважаючи на інструменти — і коробочників, які ходили між селищами та продавали селянам речі, що ті не здатні були виготовити самі: шворні й ножі, казанки та прянощі. Дехто подорожував разом із родиною. Діти були шумні й розпалені, вони бігали, билися й падали. Часом врізались у дорослих, діставали по потилиці та ревіли. Деякі були незвиклими до оселі: Алієна кілька разів бачила, як вони дзюрять в очерет на підлозі. Таке, напевне, не було рідкістю серед родин, що мешкали в одному приміщенні з худобою, але у великому людному будинку це здавалося доволі огидним, бо вони всі потім мали спати на тому спаскудженому очереті.
В Алієни з’явилося відчуття, що люди дивляться на неї так, наче знають, що її позбавили цноти. Це, звісно, була маячня, але вона не могла того відчуття позбутися. Дівчина постійно перевіряла, чи не кровить у неї, але все було гаразд. Утім, щоразу, коли роззиралася, Алієна ловила на собі чийсь важкий, пронизливий погляд. Коли вона перехоплювала його, людина відводила очі, але невдовзі хтось інший так само витріщався. Вона старалася переконати себе, що то дурниці, що то дивляться не на неї, а просто оглядають людне приміщення. І хай там як, дивитися не було на що: зовнішньо вона не відрізнялася від решти — така сама брудна, бідно вбрана та втомлена. Але відчуття залишалося, і мимоволі Алієна розлютилася. Їй на очі навернувся чоловік, що свердлив її поглядом, — пілігрим середнього віку з великою родиною. Алієні урвався терпець, і вона закричала:
— Чого витріщився? Не дивись на мене!
Той, схоже, збентежився й мовчки відвів погляд.
Річард тихо спитав:
— Чому ти кричиш на нього, Алі?
Вона сказала братові замовкнути, і той послухався.
Невдовзі після вечері монахи обійшли дім та забрали смолоскипи. Вони вважали, що людям краще лягати рано: тоді вони не ходять по шинках і борделях і вранці їх легше випровадити. Коли в приміщенні стало темно, кілька самотніх чоловіків вийшли з будинку й, безсумнівно, попрямували у вертепи, але більшість загорнулась у свої накидки на підлозі.
Алієна багато років не спала в такій залі. Дитиною вона завжди заздрила людям унизу, які лежали біч-о-біч біля вогнища, що згасало, серед пахощів їжі й диму, під охороною собак: там виникало відчуття єднання, якого не було в просторих, порожніх палатах графської родини. Дівчинка нерідко вставала з ліжка та навшпиньках ішла униз — спати поруч зі своїми улюбленими слугами, пралею Медж чи старою Джоан.