Біля входу в донжон стояв кремезний вартовий із сивою бородою. Алієна збиралася пройти повз нього, як і тоді, коли бувала тут разом із батьком, але вартовий перегородив їй дорогу списом. Вона владно подивилася на нього та спитала:
— Що?
— Куди це ти зібралася, дівчинко? — сказав вартовий. Алієна зрозуміла, що чоловік любить свою службу, тому що вона дає йому владу над людьми, і в неї впало серце.
— Ми прийшли звернутися до короля, — холодно відповіла вона. — Дай нам пройти.
— Справді? — глузливо перепитав вартовий. — У деревняках, які посоромилася б взути навіть моя дружина? Геть звідси.
— Пропусти нас, вартовий, — сказала Алієна. — Кожен підданий має право прохати милості в короля.
— Але злидням зазвичай бракує перцю, щоб тим правом користуватись…
— Ми не злидні! — спалахнула Алієна. — Я дочка графа Ширингського, а це — мій брат, його син, тож пропусти нас, інакше згниєш у підземеллі.
Пихатість вартового, здавалося, пригасла, але він однаково самовпевнено відповів:
— Ти не можеш звернутися до короля, тому що його тут немає. Він у Вестмінстері, і ти мала б це знати, якщо справді та, за кого себе виставляєш.
Алієна стояла як громом побита.
— Чому він поїхав у Вестмінстер? Король мав залишитися тут на Великдень!
Вартовий зрозумів, що вона не проста вулична голота.
— Великодній двір у Вестмінстері. Теперішні порядки відрізняються від звичаїв старого короля.
Він, звісно, мав рацію. Алієні не спадало на думку, що новий король, як і попередній, може запровадити нові звичаї — вона була замала, щоб пам’ятати, як велося, коли Генріх сів на трон. Її охопив відчай. Здавалося, вона знала, що робити, але, як виявилося, помилялась. Алієна була готова здатися.
Вона потрусила головою, щоб прогнати відчуття приреченості. То була лише перешкода, а не поразка. Звернутися до короля — не єдиний спосіб подбати про них із братом. Алієна мала дві мети у Вінчестері, і друга — дізнатися, що сталося з їхнім батьком. Вона підбадьорилася.
— А хто є в замку? — спитала у вартового. — Має ж бути хтось із придворних. Я хочу побачитися зі своїм батьком.
— Є писар і управитель, — відповів вартовий. — Кажеш, граф Ширингський — твій батько?
— Так, — у неї завмерло серце. — Знаєш щось про нього?
— Я знаю, де він.
— І де?
— У темниці — тут, у замку.
Зовсім поруч!
— Де темниця?
Вартовий указав пальцем собі за спину.
— Біля підніжжя пагорба, за каплицею, перед головною брамою. — Він, схоже, нагодував свою пиху та став більш миролюбним. — Тобі треба знайти тюремника, його звуть Одо. Але знай, що в нього дуже глибокі кишені.
Алієна не зрозуміла зауваження про кишені й була надто схвильована, щоб просити пояснень. Вона знала, що батько в якомусь далекому місці, яке зветься «в’язниця», а тепер виявилося: він просто тут, у замку. Дівчина забула про короля. Їй нестерпно захотілося побачити батька. Думка про те, що він десь неподалік, готовий допомогти, змусила її з новою гостротою відчути небезпеку й невизначеність минулих місяців. Їй страшенно кортіло, щоб він обійняв її, сказав, що все буде добре.
Донжон стояв на узвишші — кутова будівля за муром. Алієна розвернулася й подивилася на інші замкові споруди. То було різнорідне зібрання кам’яниць і рублених будівель, що тулилися до високого муру. Униз під пагорб, сказав вартовий, далі повз каплицю — Алієна подивилася на охайну кам’яницю — і навпроти головної брами. Головна брама в зовнішньому мурі давала королеві змогу потрапити в замок, оминаючи місто. Навпроти цього в’їзду, поряд із задньою стіною, що відокремлювала замок від міста, стояв маленький кам’яний будинок. То, напевно, й була темниця.
Алієна з Річардом поспішили вниз. Дівчина думала про батька. Чи дають в’язням пристойну їжу? В’язнів батька в Ерлскаслі годували кінським хлібом і юшкою, але вона чула, що в інших місцях до них ставляться гірше. Вона сподівалася, що з батьком усе добре.
Поки вони йшли подвір’ям, її серце несамовито калатало. Замок був великий, але захаращений будівлями: кухнями, стайнями, повітками. Каплиць було дві. Тепер, коли Алієна знала про відсутність короля, вона побачила її ознаки дорогою до темниці. Мимохідь помічала свиней і овець, що забрели з околиць і тепер нишпорили по купах сміття; воїнів, які нудьгували й вигукували непристойності жінкам, що проходили повз, а на ґанку однієї з каплиць ішла якась азартна гра. Атмосфера розбещеності турбувала Алієну. Це могло означати, що її батька не доглядають належним чином. Вона почала хвилюватися за його стан.