Вона підвелася на ноги.
— Мерщій ходімо!
Річард вагався.
— Я не можу працювати, як простолюдин, — промовив він. — Я графський син.
— Тепер уже ні, — різко відповіла Алієна. — Чув, що сказав тюремник? Час усвідомити, що ти не кращий за інших.
Він надувся й промовчав.
— Я піду, — озвалася вона. — Лишайся, якщо хочеш.
Алієна рушила до західної брами. Вона знала, що Річардові вибрики зазвичай нетривалі.
Дівчина не помилилася — брат наздогнав її, коли вона наближалася до міста.
— Не сердься, Алі, — сказав він. — Я працюватиму. Я доволі дужий — з мене буде добрий робітник.
Вона усміхнулася.
— Так, безперечно.
Це була неправда, але вона не хотіла його знеохочувати.
Вони пішли Головною вулицею. Алієна пригадала, що Вінчестер має дуже логічний поділ на райони. Південна половина, праворуч від них, була розділена та три частини: у першій розкинувся замок, далі стояли заможні будинки, потім — монастирське подвір’я та єпископський палац у південно-східному куті. Північна половина, ліворуч від них, також була розділена на три частини: єврейські квартали, крамниці й нарешті майстерні в північно-східному куті.
Алієна повела брата на східний край міста. Там вони повернули ліворуч, на вулицю, вздовж якої протікав струмок. З одного боку стояли звичайні будинки, переважно дерев’яні — лише деякі з них були наполовину з дерева й наполовину з каменю. По той бік струмка безладно скупчилися абияк зведені будівлі, здебільшого — дахи на підпірках, які, здавалося, от-от заваляться. Подекуди через струмок були перекинуті містки або ж звичайні дошки, але деякі будівлі стояли просто над ним. У кожному будинку, на кожному подвір’ї займалися чимсь, що вимагало чимало води: промивали вовну, чинбарили, валяли чи фарбували тканину, варили ель і робили ще багато чого, тільки Алієна не розуміла, що саме. Її ніс лоскотали незнайомі запахи: їдкі та дріжджові, сірчисті та димні, деревні та гнилісні. Люди страшенно метушилися. Селяни зазвичай також мали багато роботи й працювали старанно, але робили це розмірено й завжди знаходили час, щоб відірватися на якусь цікавинку або поговорити з перехожими. Натомість люди в майстернях, здавалося, не мали змоги навіть підвести голову. Схоже, робота вимагала від них всієї енергії та концентрації. Хоч би що вони робили — несли мішки, лили воду з величезних цебер чи струшували тканину або шкуру — всі рухалися надзвичайно швидко. Спостерігаючи, як вони пораються в мороці хитких хижок, Алієна згадала чортів біля казанів на картинах, що зображали пекло.
Дівчина зупинилася біля майстерні, де робили те, що вона принаймні розуміла: валяли тканину. Жилава жінка черпала воду зі струмочка та лила її у великий кам’яний лоток, вистелений свинцем, і час од часу зупинялася, щоб додати валяльної глини з мішка. На дні лотка, цілком занурена у воду, лежала тканина. Двоє чоловіків з великими дерев’яними палицями — Алієна пригадала, що вони звалися валяльними кийками, — збивали тканину в лотку. Таким чином вона стискалася й щільнішала, ставала цупкою та могла краще захистити від дощу й снігу, а валяльна глина вимивала з неї лій. Позаду лежали паки необробленої тканини, нової та не зваляної, і мішки з валяльною глиною.
Алієна перейшла струмок і підійшла до людей, що працювали біля лотка. Ті зиркнули на неї, але не відірвалися від роботи. Земля навколо них була вогка, і вони працювали босоніж. Коли Алієна зрозуміла, що робітники не зупиняться й не спитають, що їй потрібно, вона гучно сказала:
— Де ваш хазяїн?
Жінка замість відповіді кивнула головою в напрямку приміщень на задньому дворі.
Алієна жестом наказала Річардові йти за нею, а сама попрямувала туди, де на дерев’яних рамах сохнула повсть. Там вона побачила чоловіка, який укладав тканину на рами.
— Я шукаю старшого майстра, — сказала вона.
Він випростався й подивився на неї. То був потворний чолов’яга з одним оком і згорбленою спиною — здавалося, він стільки простояв над рамами для сушки, що вже не міг розігнутися.
— Що треба? — спитав він.
— Ти старший майстер?
— Я працюю тут мало не сорок років, відколи ще був хлопчиком, тож сподіваюся, що так, — відповів він. — Що треба?
Алієна зрозуміла, що перед нею людина, яка неодмінно має показати свою дотепність, тому змінила тон на шанобливий.
— Нам із братом потрібна робота. Візьмеш нас?
Кілька хвиль він мовчки змірював їх оком і нарешті сказав:
— Господи Ісусе і всі Його святі, що ж мені з вами робити?