Це була кам’яниця. Як і більшість міських будинків, вона мала неширокий фасад, але він тягнувся далеко вглиб. Алієна з Річардом опинились у передпокої на всю ширину будинку. Там горіло вогнище й стояли лави. Від пахощів з кухні в Алієни потекла слина, хоча пахло незвично — через якісь невідомі їй прянощі. З кімнати вийшла юна дівчина зі смаглявою шкірою та карими очима. Вона привітала їх і ввічливо запитала:
— Ви прийшли до злотника?
От і з’ясувалося, чий це будинок.
— Так, дякую, — відповіла Алієна.
Дівчина пішла, і Алієна роздивилася навколо. Не дивно, що злотник жив у кам’яниці — це було необхідно для того, щоб захищати золото. Двері, що вели з передпокою вглиб будинку, були зроблені з важких дубових дощок, оббитих залізом. Вікна — вузенькі, щоб ніхто не міг вдертися, навіть дитина.
Алієна подумала, як, мабуть, тривожно, коли тримаєш усі свої багатства в золоті й сріблі, що їх можуть раптом викрасти та залишити тебе в злиднях. Потім вона пригадала, що її батько був заможним — мав землі й титул — і втратив усе за один день.
Тут з’явився злотник. То був низенький, смаглявий чоловік, який похмуро вдивлявся в них, немов оцінював якусь коштовність. За мить він, схоже, дійшов якогось висновку й запитав:
— Маєте щось на продаж?
— Ти правильно оцінив нас, злотнику, — сказала Алієна. — Ми люди знатного походження, які опинились у скрутному становищі. Але ми не маємо нічого на продаж.
На його обличчі з’явився стурбований вираз.
— Якщо ви просите про позику, то, боюся…
— Ми не чекаємо, що нам позичать гроші, — перебила Алієна. — В нас нема нічого на продаж, і нам нема що заставити.
Злотник, схоже, зітхнув із полегшенням.
— То чим можу служити?
— Не візьмеш мене служницею?
Це приголомшило його.
— Християнку? Точно ні! — Він аж зіщулився від самої думки про це.
Алієна була розчарована.
— Чому ні? — сумно спитала вона.
— Так заведено.
Вона відчула образу. Думка про те, що хтось вважає її віру неприйнятною, була принизливою. Вона згадала дотепну фразу, яку сказала Річардові.
— Чужа віра — не воші, на тебе не перескочить.
— Люди в місті будуть проти.
Алієна була певна, що зважати на думку інших — зручне виправдання, хоч і розуміла, що це може бути правдою.
— Тоді нам краще пошукати заможного християнина, — промовила вона.
— Варто спроби, — із сумнівом зауважив злотник. — Але я скажу тобі відверто: мудра людина не візьме тебе служницею. Ти звикла віддавати накази, тому тобі буде складно їх виконувати.
Алієна розтулила була рота, щоб заперечити, але він жестом руки зупинив її.
— Я розумію, що ти прагнеш працювати. Але упродовж усього життя тобі хтось прислужував, і навіть зараз десь у глибині душі ти почуваєшся так, наче все має бути на твою користь. Люди високого походження — погані слуги. Вони неслухняні, образливі, егоїстичні, себелюбні та вважають, що тяжко працюють, тоді як роблять менше за інших, а це розбещує інших робітників. — Він знизав плечима. — Знаю це з власного досвіду.
Алієна вже забула, що гнівалася на злотника через зневагу до своєї віри. Він був першим, хто дружньо розмовляв із нею, відколи вони пішли із замку. Дівчина спитала:
— То що ж нам робити?
— Можу лише сказати, що зробив би єврей. Він знайшов би щось на продаж. Коли я прийшов у це місто, то почав скуповувати коштовності в людей, які потребували грошей, а потім перетоплював срібло та продавав його монетникам.
— А де ти взяв гроші, щоб їх скуповувати?
— Позичив у дядька — і повернув з відсотками.
— Нам ніхто не позичить!
Злотник замислився.
— Що я зробив би, якби не мав дядька? Гадаю, я пішов би в ліс, назбирав горіхів, а потім продав їх у місті хазяйкам, які не мають часу ходити в ліс і не можуть вирощувати дерева в себе на подвір’ях, бо ті замалі й завалені сміттям і відходами.
— Нині не та пора року, — відказала Алієна. — На деревах ніц нема.
Злотник посміхнувся.
— Юнацька нетерплячка, — сказав він. — Зачекайте трохи.
— Добре. — Не було сенсу пояснювати щось про батька. Злотник зробив усе, що міг, щоб допомогти їм. — Дякую за пораду.
Злотник пішов у задню кімнату й зачинив за собою масивні, оббиті залізом двері.
Алієна з Річардом вийшли надвір. Попри дружність злотника, вони почувалися пригнічено, адже згаяли вже пів дня, а чули самі відмови. Вони не знали, куди йти далі, тому побрели єврейським кварталом і знов опинилися на Головній вулиці. Алієна відчула, що зголодніла, — був обідній час, — а Річард, певно, вже вмирав з голоду. Вони безцільно пройшлися Головною вулицею, заздрячи відгодованим пацюкам, які рились у відходах, і опинилися перед старим королівським палацом. Там вони зупинилися — як і всі приїжджі, — щоб подивитися, як монетники карбують гроші. Алієна витріщила очі на купи срібних пенні, їй був потрібен лише один, але вона не могла його здобути.