Вона перенесла руку зі стегна Алієни на її груди, взяла одну в руку, зважуючи, і лагідно стиснула, а потім нахилилася до дівчини й поцілувала в губи.
Раптом Алієна все зрозуміла: і чому дівчина усміхалася Річардові на вулиці, і звідки Кейт бере гроші, і що їй доведеться робити, якщо вона працюватиме на неї, і що Кейт за жінка. Алієна почулася дурепою через те, що не здогадалася раніше. Якусь мить вона дозволила Кейт цілувати себе — це так відрізнялося від того, як чинив Вільям Гамлейський, що не викликало відрази, — але то не те, що вона згодна була робити за гроші. Алієна відсахнулася від Кейт.
— Ви хочете, щоб я стала повією, — сказала вона.
— Куртизанкою, дорогенька, — відповіла Кейт. — Прокидатимешся пізно, носитимеш файне вбрання, даруватимеш радість чоловікам і розбагатієш. Ти будеш однією з найкращих. Є в тобі щось таке… За тебе заплатять які завгодно гроші. Повір мені, я знаюся на цьому.
Алієна затремтіла. У замку завжди була шльондра або дві — то було необхідністю для місця, де так багато чоловіків жило без дружин, — і вони вважалися найнижчими, найбільш ницими із жіноцтва, навіть нижчими за підмітальниць. Утім, Алієна тремтіла від огиди не через їхній статус, а через саму думку про те, що такі чоловіки, як Вільям Гамлейський, можуть злягатися з ними за пенні. Ця думка змусила її згадати про його кремезне тіло, що лежало на ній, коли вона, розсунувши ноги, тремтіла від страху й огиди та чекала, поки він оволодіє нею. Цей спогад наринув на неї з новою силою та раптом позбавив її самовладання й упевненості. Вона відчула: якщо залишиться в цьому будинку ще на мить, з нею станеться те саме. Її охопило панічне бажання негайно вийти. Алієна позадкувала до дверей. Вона боялася образити Кейт, боялася, що хтось розгнівається на неї.
— Вибачте, — пробурмотіла вона. — На жаль, я не зможу, чесно…
— Обміркуй усе, — життєрадісно сказала Кейт. — Повертайся, якщо передумаєш. Я чекатиму.
— Дякую, — непевно мовила Алієна, намацала двері, відчинила й вибігла.
Не пам’ятаючи себе вона посипалася сходами вниз, кинулася до входу в будинок і зупинилася, тому що боялася увійти.
— Річарде! — гукнула вона. — Річарде, виходь!
Мовчання. Усередині було темно, і Алієна бачила лише кілька нечітких жіночих силуетів.
— Річарде, де ти? — істерично закричала вона.
Вона побачила, що перехожі дивляться на неї, та стривожилася ще сильніше. Раптом перед нею з’явився Річард із кухлем елю в одній руці та курячою ніжкою в другій.
— Що сталося? — спитав він. Його рот був набитий курятиною, а голос звучав так, немов він дратувався через те, що його потурбували.
Вона схопила його за руку й потягнула.
— Ходімо звідси, — сказала вона. — Це бордель!
Кілька перехожих почули це й гучно зареготали, ще кілька вигукнули якісь глузливі зауваження.
— Тебе тут нагодують, — сказав Річард.
— Вони хочуть, щоб я шльондрою стала! — зашарілася вона.
— Добре, йду, — наважився Річард, допив пиво, поставив кухоль на підлогу, а недоїдену курячу ніжку заховав під сорочкою.
— Ходімо, — нетерпляче сказала Алієна, хоча необхідність дбати про меншого брата дещо заспокоїла її, як і раніше.
Річарда, здавалося, зовсім не обурило те, що з його сестри хотіли зробити повію, — натомість він шкодував, що має йти з будинку, де його частували курятиною з пивом.
Перехожі побачили, що вистава закінчилася, і розійшлися — всі, крім однієї жінки. То була ошатно вбрана незнайомка, яку вони бачили біля темниці, — Меґ, що дала тюремникові пенні. Вона дивилася на них із цікавістю й співчуттям. Алієна, яку дратували чужі погляди, гнівно відвернулася, але жінка заговорила до неї.
— Ви в біді, чи не так? — спитала вона.
Нотки доброти в її голосі змусили Алієну підвести погляд.
— Так, — сказала вона після паузи. — Ми в біді.
— Я бачила вас у темниці. Мій чоловік ув’язнений, і я щодня відвідую його. А ви що там робили?
— Там наш батько.
— Але ви не пішли до нього.
— Ми не мали грошей, щоб заплатити тюремникові.
Меґ подивилася на двері борделю через плече Алієни.
— То ти намагаєшся щось заробити?
— Так, але я не знала, що тут у них, аж доки…
— Бідолашна, — сказала Меґ. — Моя Енні була б зараз твого віку, якби дожила… Чекайте мене завтра біля темниці, і ми спробуємо переконати Одо повестися по-християнськи й пожаліти двох нещасних дітей.
— Так, це було б чудово, — відповіла Алієна. Вона розчулилася. Звісно, радіти було зарано, але вже те, що хтось хотів допомогти їм, зворушило її до сліз.