Меґ так само пильно дивилася на неї.
— Ви обідали?
— Ні. Хоча Річардові дали щось у… тому місці.
— Ходімо до мого будинку. Нагодую вас хлібом і м’ясом. — Вона помітила стривожений погляд Алієни й додала: — І вам за це не треба буде нічого робити.
Алієна повірила.
— Дякую, — сказала вона. — Ви дуже добра. До нас мало хто так ставився. Не знаю, як вам віддячити.
— У тому немає потреби, — відповіла жінка. — Ходімо зі мною.
Чоловік Меґ торгував вовною. Він купував руно, що везли йому селяни, у себе в будинку в південній частині міста, з ятки на ринку в базарні дні й під час великого ярмарку, який щорічно проводили на пагорбі Святого Егідія. Він набивав вовною величезні паки, кожна з яких уміщувала руно двохсот сорока овець, і зберігав їх у коморі в задній частині будинку. Раз на рік, коли фламандські ткачі відправляли своїх закупників по м’яку й міцну англійську вовну, чоловік Меґ продавав ці паки й забезпечував перевезення їх через Дувр і Булонь у Брюгге й Гент, де з вовни ткали сукно найвищого ґатунку й продавали по всьому світу за ціною, недосяжною для селян-вівчарів. Меґ розповіла це Алієні з лагідною усмішкою, яка означала, що люди попри все мають бути добрими одне до одного.
Її чоловіка звинуватили в тому, що він обважив покупця, — а до таких злочинів у місті ставилися дуже серйозно, адже добробут Вінчестеру безпосередньо залежав від доброчесної репутації. Судячи з того як Меґ розповідала, ув’язнення, найпевніше, було справедливим. Утім, це мало вплинуло на торгівлю — тепер Меґ виконувала обов’язки свого чоловіка. Узимку, коли роботи було небагато, вона відвідала Фландрію, переконала всіх закупників в тому, що з нею можна торгувати й далі, полагодила комору та трохи збільшила її. Коли розпочався сезон стриження, Меґ стала скуповувати вовну так само, як він. Вона вміла оцінювати якість і встановлювати ціну. Попри заплямовану репутацію чоловіка, Меґ прийняли в купецьку гільдію — адже в купців існувала традиція в скрутні часи допомагати сім’ям одне одного, а крім того, його провину ще не довели.
Річард із Алієною їли частування Меґ, пили її вино та сиділи біля її вогнища, аж доки надворі стало сутеніти, а тоді пішли в пріорат на ночівлю. Алієну знову мучили кошмари. Тепер їй снився батько. Уві сні він сидів на троні у в’язниці — такий самий високий, блідий і владний, як завжди, — і коли Алієна захотіла наблизитися, мусила вклонитися йому, немов королю. Тоді батько почав звинувачувати її в тому, що вона покинула його у в’язниці, а сама втекла жити в домі розпусти. Алієну обурила несправедливість цих звинувачень, і вона гнівно відповіла, що то він покинув її. Вона хотіла додати, що він залишив її на милість Вільяма Гамлейського, але не бажала розповідати, що той зробив із нею. Тут вона побачила, що Вільям сидить на ліжку неподалік і їсть вишні з миски. Він плюнув у неї кісточкою, і та боляче врізалася Алієні в щоку. Її батько посміхнувся, і тоді Вільям став кидати в неї перестиглими вишнями. Ті лишали плями в неї на обличчі й на сукні, і дівчина розплакалася — тому що, крім цієї сукні, хоч і старої, іншої Алієна не мала, і тепер вона вся була заплямована вишневим соком, немов кров’ю.
Уві сні їй було так сумно, аж Алієна відчула неймовірне полегшення, коли прокинулася й усвідомила, що все це лише наснилося їй, навіть попри те, що насправді вона була бездомною і злиденною, а це, мабуть, гірше, ніж бути заляпаною гнилими вишнями.
Через щілини в стінах гостьового дому прозирало світанкове сяйво. Люди навколо прокидалися та лаштувалися в дорогу. Невдовзі з’явилися монахи, відчинили двері й віконниці та покликали всіх до сніданку.
Алієна з Річардом поспіхом поїли й пішли до будинку Меґ. Жінка саме збиралася йти. Вона приготувала чоловікові гостру тушковану яловичину, і Алієна наказала Річардові нести важкий казан. Дівчина шкодувала, що вони не мають чим почастувати батька. Вона не подумала про це, але навіть якби подумала, то все одно не мала за що купити їжу. Думка про те, що вони не можуть нічого для нього зробити, була жахливою.
Вони пройшли Головною вулицею, увійшли на замкове подвір’я через задню браму, пройшли повз донжон і спустилися з пагорба до темниці. Алієна пригадала, що сказав їй вчора Одо, коли вона спитала, чи з батьком усе добре: «Ні, він помирає». Вона подумала, тюремник перебільшує, щоб познущатися з неї, але тепер почала хвилюватися. Алієна спитала Меґ:
— З моїм батьком щось сталося?
— Не знаю, дорога, — відповіла Меґ. — Я жодного разу його не бачила.