— Чому той дядько вдарив мене? — спитала Марта.
— Бо хотів украсти нашу свиню, — відповіла їй Агнеса.
— Завів би краще власну! — обурено мовила Марта, немов лише щойно второпала, що вигнанець зробив щось погане.
«Якби Елена знала якесь ремесло, то не мала б горя», — думав Том. Муляр, тесляр, ткач або чинбар ніколи не опинилися б в її становищі. Ремісник завжди міг піти в місто шукати роботу. Траплялися й ремісниці, але то здебільшого були дружини ремісників.
— Чоловік їй потрібен, — сказав Том уголос.
Агнеса твердо відповіла:
— Тільки свого я їй не віддам.
III
День, коли вони втратили свиню, також був останнім погожим днем. Вони переночували в клуні, а вранці, коли вийшли надвір, побачили, що небо стало свинцевого кольору, завивав холодний вітер, і час од часу зривалася злива. Вони розгорнули накидки з грубої повстяної тканини й надягли їх — зав’язавши туго під підборіддям і насунувши каптури, щоб уберегти обличчя від дощу. В путь рушили в похмурому настрої — четвірка понурих примар під дощем, чиї деревняки хлюпали по брудних калюжах.
Том думав про Солсберійський собор і те, яким він виявиться насправді. Загалом, собор — то такий самий храм, як інші: церква, де є єпископський престол. Але на ділі соборні церкви найбільші, найзаможніші, найпишніші та найвитонченіші. Собор нечасто був просто тунелем з вікнами. Більшість соборів мала три тунелі: високу галерею та дві нижчих нави з бічними проходами, що за формою нагадувало голову та плечі. Замість бічних стін центральний тунель мав два ряди колон, об’єднаних арками, що утворювали галерею. Проходи використовувалися для процесій — вельми видовищних у соборних церквах, — а ще в навах влаштовували каплички, присвячені певним святим, які залучали такі важливі для церкви пожертви. Собори були найдорожчими будівлями на світі, набагато дорожчими за палаци або замки, здатними, однак, заробляти кошти на своє утримання.
Солсберійський собор розташовувався не так далеко, як здавалося Томові. Ближче до середини дня вони зійшли на пагорб і побачили перед собою дорогу, що звивалася в низині; а за зрошеними дощем полями, немов човен на озерній гладіні, на іншому пагорбі височіло укріплене місто Солсбері. Дощ приховував деталі, але Том розгледів кілька веж — чотири чи п’ять, — що здіймалися високо над міським муром. Побачивши стільки кам’яних споруд, Том відчув, як його серце закалатало.
Холодний вітер на рівнині морозив щоки й руки родині, поки вона брела дорогою до східної брами. Біля підніжжя пагорба, яким були розкидані будиночки, сходилися чотири дороги, де Томова сім’я злилися з іншими подорожніми, які, згорбившись і опустивши голови, проривалися крізь негоду під захист міських мурів.
На узвозі, що вів до брами, вони порівнялися із запряженою волом повозкою, навантаженою камінням, — для Тома то був обнадійливий знак. Візник зігнувся позаду грубого дерев’яного воза та штовхав його плечем, допомагаючи двом волам, що дерлись угору. Том побачив нагоду заприятелювати. Він кивнув Альфредові, і вони удвох налягли плечима на віз.
Дерев’яні колеса застукотіли дощатим мостом, що вів через величезний засохлий рів. «Чимало ж роботи знадобилося, щоб вирити його та викласти міський мур — мабуть, тут працювали сотні людей», — думав Том; це було ще масштабніше, ніж вирити котлован для собору. Міст через рів тріщав і скрипів під вагою повозки й двох кремезних тварин, що її тягнули.
Перед брамою узвіз закінчився, і повозка пішла легше. Візник розігнувся, Том і Альфред зробили те саме.
— Красно вам дякую, — сказав візник.
Том спитав:
— Для чого каміння?
— Для нового собору.
— Нового? Кажуть, тут просто розбудовують старий.
Візник кивнув.
— Казали десять років тому. Але тепер уже будують новий.
Знов гарна новина.
— А хто старший майстер?
— Джон Шафтсберійський, хоч і єпископ Роджер докладає руку до плану.
Звичайна річ. Єпископи нечасто давали будівельникам свободу. Нелегким завданням старшого майстра завжди було вгамування хворобливої уяви священників та обмеження польоту їхньої фантазії до практичної міри. Але людей на роботу набирав особисто Джон Шафтсберійський.
Візник вказав на Томів вузол з інструментами.
— Муляр?
— Так. Шукаю роботу.
— Може, і знайдеш, — байдуже сказав той. — Якщо не в соборі, то в замку.
— А хто опікується замком?