— З нами все добре, батьку. — Вона знала, що правда буде для нього нестерпною. Правда спаскудить цю щасливу мить і отруїть останні дні його життя муками самобичування. — Ми жили в замку, а Метью дбав про нас.
— Але ви не можете більше там залишатися, — сказав він. — Король зробив цього гладкого телепня Персі графом, і він забере замок.
Отже, він уже про все знає.
— Не хвилюйся, — відповіла Алієна. — Ми вже пішли звідти.
Він торкнувся сукні, що їй віддала дружина вердюра.
— Що це? — різко спитав він. — Ти продала свій одяг?
«Він не втратив проникливості, — зауважила Алієна. — Його складно буде обдурити». Вона вирішила сказати напівправду.
— Нам довелося швидко покинути замок, і ми не взяли нічого.
— Де зараз Метью? Чому він не з вами?
Вона боялася цього запитання й завагалася. Пауза тягнулася якусь мить, але він помітив.
— Ну ж бо! Не намагайся щось приховати! — сказав він тоном, в якому лунала колишня владність. — Де Метью?
— Його вбили Гамлеї, — відповіла вона. — Але нас облишили.
Вона затамувала подих. Чи повірить він їй?
— Бідолашний Метью, — сумно мовив батько. — Він не з воїнської породи. Сподіваюся, він потрапив на небеса.
Схоже, в нього не виникло сумнівів. Алієна зітхнула з полегшенням і змінила тему:
— Ми вирішили йти у Вінчестер і просити короля дати розпорядження щодо нас, але він…
— Марно, — перебив батько до того, як вона встигла пояснити, чому не зустрілася з королем. — Він нічого для вас не зробить.
Його зневажливий тон образив Алієну. Хай там як, вона робила все можливе й чекала, що батько похвалить її, а не вважатиме її зусилля лиш марнуванням часу. Але він завжди був швидкий на осуд і повільний на похвалу. Вона покірно спитала:
— То що нам тепер робити, батьку?
Батько змінив позу, і почулося бряжчання. Алієна із жахом зрозуміла, що він у кайданах. Він сказав:
— Я мав єдину нагоду приховати дещицю грошей. Не найкращу нагоду, але мусив скористатися хоч такою. Я зашив п’ятдесят безантів у пасок, який сховав під сорочкою. Тож віддав той пасок священникові.
— П’ятдесят! — Алієна була щиро здивована.
Це була золота монета. Такі не карбували в Англії, а везли з Візантії. Дівчина ніколи не бачила більше ніж один безант за раз. Безант був вартий двадцяти чотирьох срібних пенні. А п’ятдесят були варті… Вона не могла підрахувати.
— Якому священникові? — практично спитав Річард.
— Отцеві Ральфу із церкви Архангела Михаїла, що біля північної брами.
— Він добра людина? — спитала Алієна.
— Сподіваюся на це, але насправді не знаю. Того дня, коли Гамлеї привезли мене у Вінчестер, перш ніж опинитися тут, я лишився на самоті з ним, на коротку мить, і зрозумів, що то єдина нагода. Я віддав отцеві Ральфу пасок і благав зберегти його для вас. П’ятдесят безантів вартують п’яти фунтів срібла.
П’ять фунтів. Поступово до Алієни прийшло усвідомлення, що ці гроші здатні перевернути їхнє життя. Вони більше не будуть у злиднях, їм не доведеться голодувати. Вони зможуть купити хліба, пару чобіт на заміну цим жахливим деревнякам і навіть двох недорогих поні на випадок, якщо їм знадобиться кудись поїхати. Ці гроші, звісно, не здатні були зарадити всім їхнім труднощам, але могли хоча б приборкати жахливе відчуття існування на межі. Вона не муситиме постійно думати про те, як їм вижити. Натомість зможе спрямувати свої думки в більш конструктивному напрямку: наприклад, придумати, як звільнити батька із цього жахливого місця. Алієна запитала:
— Коли ми здобудемо гроші, що нам робити? Ми маємо тебе звільнити.
— Я вже не вийду звідси, — різко відповів він. — Забудь про це. Якби я не був такий близький до смерті, мене повісили б.
Алієна ахнула. Як батько може казати таке?
— Чому ти дивуєшся? — спитав він. — Король хоче позбутися мене, а якщо я помру у в’язниці, це не ляже тягарем на його сумління.
Річард сказав:
— Батьку, поки король не в місті, темницю майже не охороняють. Якби хтось мені допоміг, я зміг би звільнити тебе.
Алієна знала, що цього не буде. Річард не мав ані можливості, ані досвіду, щоб організувати втечу, і через свій юний вік не зміг би переконати нікого приєднатися до нього. Вона боялася, що батько образить Річарда, зневажливо відхиливши його пропозицію, але він лише мовив:
— Навіть не думай про це. Якщо ти сюди вдерешся, я відмовлюся йти з тобою.
Алієна знала: коли батько в чомусь переконаний, то з ним марно сперечатися. Але думка про те, що він закінчить свої дні в смердючій темниці, краяла їй серце. Однак, вони однаково могли б якось скрасити його ув’язнення. Вона сказала: