— Присягаюся Господом Всемогутнім Ісусом Христом і всіма святими, що дбатиму про мого брата Річарда, доки він не завершить те, що присягнувся зробити.
Алієна перехрестилася. «Я дала присягу й радше помру, ніж порушу слово», — подумала вона зі зловтіхою.
— Все, — сказав батько, і голос його знов ослабнув. — Ніколи більше не приходьте сюди.
Алієна не могла повірити в те, що він каже це серйозно.
— Дядько Саймон міг би привозити нас, щоб відвідати тебе, а ми подбаємо, щоб тобі було тепло й ситно…
— Ні, — суворо мовив він. — Ви маєте завдання, тож не марнуйте сил на відвідування темниці.
Алієна знов почула непримириму твердість у батьковому голосі, але не могла не протестувати проти його жорстокого рішення.
— Дозволь нам прийти хоч раз і якось тебе втішити!
— Мене не треба втішати.
— Прошу тебе…
— Нізащо.
Дівчина здалася. Він завжди ставився до себе так само суворо, як і до всіх інших.
— Добре, — відповіла вона, але це пролунало наче схлип.
— А тепер ідіть, — сказав він.
— Уже?
— Так. Тут царство відчаю, гниття й смерті. Я побачив вас, дізнався, що з вами все добре, взяв із вас слово відновити втрачене й задоволений. Єдине, що може отруїти мою радість, — це бачити, як ви марнуєте час тут, у в’язниці. Ідіть.
— Тату, ні! — запротестувала Алієна, хоча й знала, що це марно.
— Послухай, — сказав він, і його голос нарешті пом’якшав. — Я прожив гідне життя й тепер помираю. Я сповідався в гріхах і готовий зустріти вічність. Моліться за мою душу. Ідіть.
Алієна нахилилася до батька й поцілувала його в чоло. Її сльози крапнули йому на обличчя.
— Прощавай, любий батьку, — прошепотіла вона й підвелася на ноги.
Річард також схилився та поцілував його.
— Прощавай, батьку, — нетвердо вимовив він.
— Хай Господь береже вас і допоможе дотримати слова, — сказав той наостанок.
Річард залишив йому свічку. Вони пішли до дверей. На порозі Алієна обернулася й подивилася на батька в непевному світлі. На його схудлому обличчі з’явився знайомий їй вираз спокійної рішучості. Дівчина дивилася на нього, аж доки сльози застелили їй очі. Тоді розвернулася, перетнула коридори темниці й вийшла надвір.
III
Її вів Річард. Алієна була приголомшена горем. Вона почувалася так, немов батько вже помер, і навіть гірше — адже він і досі страждав. Вона чула, як Річард питає, куди їм іти, однак не звернула на нього уваги. Дівчина не думала, куди вони прямують, аж доки брат зупинився біля дерев’яної церквиці з хатинкою, що спиралася на стіну храму. Алієна озирнулася навколо й побачила, що вони опинились у бідному кварталі з маленькими напівзруйнованими будиночками та брудними вулицями, де люті собаки ганялися за пацюками серед куп сміття, а босоногі діти грались у багнюці.
— Це, мабуть, і є церква Архангела Михаїла, — сказав Річард.
Хатка, що тулилася до стіни церкви, певне, була будинком священника. Вона мала одне вікно, прикрите віконницею, а двері були відчинені. Річард з Алієною ввійшли.
Серед єдиної кімнати горіло вогнище, стояв грубо тесаний стіл, кілька стільців, а у кутку — барильце з пивом. Підлога була вистелена очеретом. Біля вогнища сидів чоловік і пив щось із великої чаші. Він був миршавий, худорлявий, років п’ятдесяти, із червоним носом і рідкими пасмами сивого волосся, вбраний у повсякденний одяг — брудну нижню сорочку, коричневу сутану — і взутий у деревняки.
— Отець Ральф? — із сумнівом спитав Річард.
— Можливо, а що? — відказав той.
Алієна зітхнула. Навіщо люди множать складнощі, коли їх на світі й без того доволі? Але вона не мала сил протистояти чиємусь тяжкому норову, тому поклалася на Річарда, який сказав:
— Це означає «так»?
Відповідь на запитання з’явилася, звідки вони не чекали. Голос з вулиці гукнув:
— Ральфе? Ти в себе?
За мить увійшла жінка середнього віку й поставила перед священником велику миску, від якої пахнуло м’ясним рагу, та поклала окраєць хліба. Цього разу запах м’яса не привабив Алієну: вона надто отерпла, щоб відчувати голод. Жінка, напевне, була з Ральфових парафіянок — така сама бідно вдягнена, як і він. Він мовчки прийняв від неї частування та заходився їсти. Жінка байдуже глянула на Алієну з Річардом і вийшла.
Річард сказав:
— Отже, отче Ральфе, я — син Варфоломія, колишнього графа Ширингського.
Чоловік припинив їсти й подивився на них. Обличчя його сповнилося ворожості й ще чогось, що Алієна не могла розпізнати. Страху? Провини? Той повернувся до свого обіду, пробурмотівши: