— Що тобі від мене треба?
Алієна відчула, як сіпнулася зі страху.
— Ви знаєте, що мені треба, — сказав Річард. — Мої гроші. П’ятдесят безантів.
— Я не розумію, про що ти, — відповів Ральф.
Алієна не вірила своїм вухам. Цього просто не могло бути. Батько залишив гроші для них священникові — так він сказав! У таких речах батько не помилявся.
Річард зблід і промовив:
— Як так?
— Так, що я не розумію, про що ти. А тепер геть звідси.
Він вкинув у рота ложку рагу.
Це, безперечно, була брехня, але що їм робити? Річард вперто гнув своє.
— Мій батько залишив вам гроші — п’ятдесят безантів. І наказав передати мені. Де вони?
— Твій батько нічого мені не давав.
— Він сказав, що давав…
— Значить, він збрехав.
Одне Алієна знала напевно: батько ніколи не брехав. Вона заговорила вперше.
— Це ви брешете, і ми це знаємо.
Ральф знизав плечима.
— Тоді ідіть до шерифа.
— Тоді вам буде непереливки. Крадіям у цьому місті відрубають руки.
Обличчям священника пробігла тінь остраху, але через мить вона зникла, і він з викликом відповів:
— І кому повірять — мені чи зраднику, що сидить у темниці? І це якщо він проживе стільки, щоб дати свідчення.
Алієна зрозуміла, що він має рацію. Не було жодного неупередженого свідка, який підтвердив би, що батько віддав гроші отцю Ральфу, адже він зробив це таємно, щоб ані король, ані Персі Гамлейський, ані інші стерв’ятники не наклали руки на майно чоловіка, який зазнав краху. Алієна із сумом усвідомила, що вони такі самі беззахисні, як раніше, в лісі. Люди могли безкарно пограбувати їх із Річардом, тому що вони буди дітьми розореного дворянина. Алієна гнівно подумала: «Чому я маю так боятися цих людей? Чому вони не бояться мене?»
Річард подивився на неї і тихо спитав:
— Він має рацію, чи не так?
— Так, — зі злістю відповіла вона. — Немає сенсу скаржитися шерифові.
Враз вона згадала тих, у чиїх очах бачила страх: гладкого розбійника, якого зарізала на дорозі, і його спільника, що втік. Цей священник не кращий за розбійника, тільки старий і доволі кволий. До того ж він явно не сподівався зустрітися зі своїми жертвами. Залякати його має бути нескладно.
Річард спитав:
— Що нам тепер робити?
Алієна віддалася раптовому пориву люті.
— Спалити його будинок, — відповіла вона, вийшла на середину кімнати й ударом своїх деревняків розкидала дрова з вогнища. Очерет на підлозі зайнявся негайно.
— Гей! — заволав Ральф.
Він підвівся з місця, впустив з рук хліб і вивалив рагу на коліна. Але не встиг він повністю встати, як Алієна вже була поруч. Вона геть втратила самовладання й не тямила, що робить. Штовхнула старого, і той впав зі стільця на підлогу. Її здивувало, як легко було збити його з ніг. Вона стрибнула на нього та стала колінами на груди, так, що йому перехопило подих. Безумна від гніву, Алієна закричала йому просто в обличчя:
— Брехливий, злодійський, безбожний варваре, я спалю тебе!
Він зирнув убік, і в його очах з’явилося ще більше страху. Алієна простежила за його поглядом і побачила, що Річард дістав меч і приготувався до удару. Брудне обличчя священника зблідло, і він прошепотів:
— Дияволиця…
— Каже той, хто обікрав бідних дітей!
Вона побачила гілку, що яскраво горіла з одного кінця, схопила її та піднесла до його обличчя.
— Я випалю тобі очі — обидва, по черзі. Почну з лівого…
— Благаю, ні, — прошепотів він. — Прошу, не каліч мене.
Алієну знову здивувало те, як швидко він здався, і тут вона побачила, як навколо палає очерет.
— То де гроші? — спитала несподівано спокійним голосом.
Священник тремтів зі страху.
— У церкві.
— Де саме?
— Під каменюкою за вівтарем.
Алієна подивилася на Річарда.
— Пильнуй його, а я піду подивлюсь, — сказала вона. — Якщо ворухнеться — вбий.
— Алі, будинок тим часом згорить, — відповів Річард.
Алієна пішла в куток і підняла кришку з барильця. Там було ще до половини пива. Вона перекинула його, і пиво розлилося по підлозі, загасивши вогонь.
Дівчина вийшла з будинку. Вона усвідомила, що вже справді була готова випалити священникові очі, але замість сорому її захопило відчуття власної сили. Колись вона вирішила, що більше не дозволить людям збиткуватися з неї, і тепер довела, що здатна на опір. Вона підійшла до входу в церкву та смикнула двері. Ті були замкнені на маленький замочок. Вона могла б повернутися до священника по ключ, але натомість дістала кинджал, запхала лезо в щілину й виламала замок. Двері відчинились, і вона увійшла.