— Це через батька? — співчутливо спитав Річард.
— Ні, — відповіла вона. — Через себе.
Алієна пошкодувала, що не купила чоботи.
У Глостер вона йшла в деревняках, доки в неї закровили ноги, а потім босоніж, доки зовсім змерзла, і тоді знову взула деревняки. Дівчині було легше не дивитися на ноги: коли бачила розтерті рани й кров, їй боліло сильніше.
Серед пагорбів було чимало бідних господарств, де селяни на клаптику землі вирощували овес або жито й тримали кількох сухоребрих тварин. Алієна зупинилася на околиці селища, коли їй здалось, що вони наблизилися до Гантлі, і звернулася до селянина, який стриг вівцю за парканом, поряд із низенькою глинобитною хатиною. Голову тварини він затиснув у дерев’яні колодки та зрізав вовну ножем з довгим лезом. Ще дві вівці тривожно тупцяли поруч, а ще одна, вже стрижена, паслась у полі й, здавалося, мерзла без своєї шуби на холодному вітрі.
— Зарано їх стригти, — сказала Алієна.
Селянин звів на неї очі й приязно всміхнувся. То був рудий молодик із ластатим обличчям. Його рукави були закочені, а під ними видніли волохаті руки.
— Так, але мені потрібні гроші. Хай краще вівці змерзнуть, ніж я помру з голоду.
— Скільки тобі платять?
— Пенні за настриг. Але для цього треба йти в Глостер, і я втрачу цілий день, хоч і маю робити в полі.
Попри це зауваження, він здавався цілком безжурним.
— Як зветься це селище? — спитала Алієна.
— Нетутешні звуть його Гантлі, — відповів селянин.
Селяни в розмові ніколи не згадували свої поселення за назвою. Для них то було просто селище. Назви були для чужинців.
— А хто ви такі? — спитав він із щирою цікавістю. — Що вас привело сюди?
— Я — племінниця Саймона Гантлійського, — відповіла Алієна.
— Зрозуміло. Знайдеш його у великому будинку. Повернешся цією дорогою назад на кілька ярдів, а потім іди стежкою через поле.
— Дякую.
Селище розляглося серед зораних полів, немов свиня в калюжі. Навколо панського маєтку, не більшого за садибу заможного селянина, тулилися близько двадцяти маленьких хатин. Схоже, тітка Едіт і дядько Саймон не надто процвітали. Біля панського будинку стояли якісь люди, а поруч із ними — коні. Один з них, очевидно, був лордом: мав на собі пурпурний плащ. Алієна уважніше придивилася до нього. Минуло дванадцять чи тринадцять років, відколи вона востаннє бачила дядька Саймона, але їй здалося, що це він. Вона запам’ятала його кремезним чоловіком, однак тепер він був наче менший — вочевидь, тому що Алієна сама виросла. Його волосся поріділо, і він мав подвійне підборіддя, якого Алієна не пригадувала. Він сказав комусь:
— Цей кінь високий у пахолку.
Тут вона впізнала його хрипкий голос із придихом.
Алієна заспокоїлася. Відтепер вони будуть у ситості й теплі, про них дбатимуть і їх захищатимуть: більше ніякого кінського хліба з твердим сиром, ночівель по коморах і блукання лісовими стежками з кинджалом напоготові. Вона матиме м’яку постіль, нову сукню та ростбіф на обід.
Дядько Саймон побачив її, але спершу не впізнав.
— Гляньте-но, — сказав він своїм людям. — До нас завітала вродлива панянка та юний воїн.
Раптом вираз його обличчя змінився, і Алієна зрозуміла, що він починає щось згадувати.
— Я тебе знаю, правда ж? — спитав він.
Алієна відповіла:
— Так, дядьку Саймоне, знаєте.
Він підстрибнув — так, немов чогось злякався.
— Угодники Божі! Голос привида! — Алієна не зрозуміла його слів, але за мить дядько сам усе пояснив. Він підійшов до неї, пильно вдивляючись — так, немов збирався перевірити зуби в коня, і сказав: — Твоя мати мала такий самий голос — наче мед, що ллється з горщика. Клянуся Богом, ти така сама вродлива, як вона.
Він торкнувся її щоки, і Алієна швидко відступила.
— Але така сама вперта, як твій чортів батько, це одразу видно. Це він вас сюди відправив?
Алієна розізлилася. Їй не подобалося, коли хтось ганив її батька. Але якби вона почала сперечатися, це тільки переконало б дядька в її впертості. Тому дівчина прикусила язика й покірно відповіла:
— Так. Він сказав, що тітка Едіт подбає про нас.
— На жаль, він помилився, — промовив дядько Саймон. — Тітка Едіт померла. Ще й після того, як ваш батько попав у неласку, половина моїх земель відійшла цьому жирному пройдисвіту Персі Гамлейському. У нас тут нелегкі часи. Тому можете просто зараз повертатись у Вінчестер. Я не візьму вас до себе.