Алієна затремтіла. Це було дуже жорстоко.
— Але ви наш родич! — сказала вона.
Він здавався дещо присоромленим, але відповідь його була різкою:
— Не родич. Ти була племінницею моєї першої дружини. Але навіть за життя Едіт не часто бачилася зі своєю сестрою — через пихатого віслюка, за якого вийшла твоя мати.
— Ми будемо працювати, — заблагала Алієна. — Ми обоє готові…
— Не треба марних слів, — перебив він. — Я вас не прийму.
Алієна була приголомшена. Дядько сказав це так рішучо, що не було сенсу сперечатися чи благати. Але вона зазнала стількох розчарувань і невдач, що відчула не сум, а лють. Тиждень тому вона б лише розридалася, почувши таке. Тепер же їй захотілося в нього плюнути. Вона промовила:
— Я це тобі пригадаю, коли Річард стане графом і забере свій замок.
Він засміявся.
— Боюся, я не доживу до тих часів.
Алієна не збиралася терпіти приниження.
— Ходімо, — сказала вона Річардові. — Ми самі про себе подбаємо.
Дядько Саймон уже відвернувся й роздивлявся високого в пахолку коня. Люди, що стояли поруч із ним, здавалися збентеженими. Алієна з Річардом пішли.
Коли ніхто вже не міг їх почути, Річард спитав:
— Що нам тепер робити, Алі?
— Доведемо цим безсердечним людям, що ми кращі за них, — похмуро відповіла вона, хоча й не відчувала в собі рішучості, а саму лише ненависть: до дядька Саймона, отця Ральфа, тюремника Одо, розбійників, вердюра, а найбільше — до Вільяма Гамлейського.
— Добре, що в нас є гроші, — сказав Річард.
То була правда. Але їх не вистачить навічно.
— Не можна їх витрачати, — відповіла Алієна, поки вони йшли стежкою, що вела до дороги. — Коли ми їх проїмо, то знову загрузнемо в злиднях. Треба щось зробити з ними.
— Не розумію, — мовив Річард. — Я думаю, що треба купити поні.
Вона витріщилася на нього. Це жарт? Але брат не усміхався. Він просто нічого не розумів.
— Ми не маємо ані становища, ані титулу, ані землі, — стала терпляче пояснювати вона. — Король нам не допоможе. Ми не можемо знайти роботу — ми вже намагались у Вінчестері, але ніхто нас не взяв. Проте нам треба якось прожити й зробити тебе лицарем.
— А-а, — сказав Річард, — ясно.
Вона бачила, що насправді він так нічого й не зрозумів.
— Ми мусимо знайти собі якесь зайняття, що прогодує нас і дасть можливість заробити тобі на гарного коня.
— Тобто я маю стати підмайстром у ремісника?
Алієна похитала головою.
— Та маєш стати лицарем, а не якимось теслярем. Нам зустрічалися люди, що ні від кого не залежать, хоч і не мають ніяких вмінь?
— Так, — раптом згадав Річард. — Меґ із Вінчестеру.
Він мав рацію. Меґ торгувала вовною, хоча ніколи не була в підмайстрах.
— Але ж Меґ має ятку на ринку.
Вони підійшли до рудого селянина, який вказав їм дорогу. У полі паслися четверо його стрижених овець, а сам він в’язав вовну в паки за допомогою очеретяної мотузки. Він відірвався від роботи й помахав їм. Саме такі селяни, як він, возили вовну в міста й продавали її купцям. Але в купця мало бути місце для торгівлі…
Чи ні?
В Алієни з’явився план.
Вона різко повернула назад.
— Куди ти? — спитав Річард.
Алієна була надто збуджена, щоб відповідати. Вона прихилилася до паркана, за яким працював селянин.
— Нагадай, скільки ти можеш виручити за вовну?
— Пенні за один настриг, — відповів той.
— Але ти маєш цілий день подорожувати в Глостер і назад.
— Отака халепа.
— Може, я куплю твою вовну? Тоді тобі не доведеться йти в місто.
Річард сказав:
— Алі! Нам не потрібна вовна!
— Замовкни, Річарде.
Вона не хотіла пояснювати йому свій задум — їй кортіло дізнатися, як відреагує селянин.
Той сказав:
— Дуже ласкаво з твого боку.
Але на обличчі в нього застиг вираз сумніву, немов він запідозрив обман.
— Але я не можу заплатити тобі по пенні за настриг.
— Ага! Я знав, що тут якесь шахрайство.
— Я дам тобі два пенси за чотири.
— Але вони коштують по пенні, — запротестував він.
— У Глостері. А ми в Гантлі.
Селянин похитав головою.
— Краще я втрачу день роботи в полі, але матиму чотири пенси, ніж матиму два пенси та виграю день.
— А якщо я дам три пенси за чотири настриги?
— Я все одно втрачу пенні.
— Але надолужиш день.
Він розізлився.
— Вперше в житті чую про таке.
— Це якби я була візницею, а ти платив би мені пенні за те, що я везу твою вовну на ринок, — його нетямущість доводила її до нестями. — Питання в тому, вартий день роботи в полі одного пенні чи ні.