— Я не спитала. Я думала, що б сказати таке уїдливе новій господині. — Тепер Алієна почувалася дурепою.
— Що нам робити, Алі?
— Треба продати вовну, — стурбовано відповіла вона. — Мусимо йти на ринкову площу.
Вони розвернули кобилу й повернулися на Головну вулицю, а потім почали проштовхуватися через натовп у напрямку ринку, що вирував між Головною вулицею та собором. Алієна вела кобилу, а Річард ішов позаду й підштовхував віз, коли кобила втомлювалася, а це ставалося постійно. На ринку було велелюдно. Натовп рухався вузькими проходами між ятками, і Алієну з Річардом постійно затримували вози — такі, як їхній. Дівчина зупинилася, залізла на паку та стала видивлятися торговців вовною. Вона побачила лише одного, злізла з воза й повела кобилу в той бік.
Торгівля в нього йшла жваво. Він мав чималу ділянку, відгороджену мотузками, позаду якої стояла комора. Її стіни були зроблені із щитів, заплетених лозою та очеретом, — схоже, цю комору зводили кожного базарного дня, а потім розбирали. Купець, смаглявий чоловік, мав обрубану до ліктя ліву руку. До обрубка був прикріплений дерев’яний гребінь, і щоразу, як купцеві пропонували купити вовну, він виривав шматок тим гребенем, мацав правицею та називав ціну, а після того відраховував заплату водночас і гребенем, і правою рукою. Великі суми він зважував на терезах.
Алієна проштовхувалася ближче до прилавка. Селянин запропонував купцеві три доволі рідкі настриги, обв’язані шкіряним ремінцем.
— Рідкувата, — сказав купець. — Три фартинги за кожен.
Фартинг дорівнював чверті пенні. Він відрахував два пенні, взяв сокирку та швидким, вправним рухом розрубав третій пенні на чверті. Він віддав селянинові два пенні й одну чверть.
— Три фартинги по три буде два пенси й один фартинг.
Селянин зняв ремінець із вовни й віддав настриги купцеві.
Потім двоє молодих людей поклали на прилавок цілу паку вовни. Купець уважно оглянув її.
— Повна пака, але якість погана, — сказав він. — Даю вам фунт.
Алієну зацікавило, як він визначав, що пака повна. Напевне, це приходить з досвідом. Вона дивилася, як купець зважив фунт срібних пенні.
На ринку з’явилися ченці з возом, повним пак вовни. Алієна вирішила випередити їх. Вона кивнула Річардові, який зняв паку з воза й поклав її на прилавок.
Купець оцінив вовну.
— Якість різна, — сказав він. — Пів фунта.
— Що? — недовірливо перепитала Алієна.
— Сто двадцять пенні, — відповів той.
Алієна обурилася.
— Ти щойно заплатив фунт за паку!
— Справа в якості.
— Ти дав фунт за погану вовну!
— Пів фунта, — уперто потворив той.
Монахи з’юрмилися навколо ятки. Але Алієна стояла на місці: на кону був її прожиток, а злиднів вона боялася більше за купця.
— Скажи чому, — наполягала вона. — Вовна ж пристойна, правда?
— Так.
— То заплати мені стільки само, скільки тим двом.
— Ні.
— Чому?! — майже закричала вона.
— Бо дівчині не платять стільки само, скільки чоловікові.
Їй закортіло задушити купця. Він пропонував їй менше, ніж вона віддала за вовну селянам. Це було нечувано. Якби вона погодилася на таку ціну, вся її робота була б даремною. А найгіршим було те, що її задум, як прогодувати себе та брата, не справдився б і її самостійність на тому й скінчилась би. І чому? Тому що дівчині не платять стільки само, скільки чоловікові!
Очільник монахів уважно дивився на неї. Вона це ненавиділа.
— Не витріщайся! — грубо гукнула вона. — Краще думай про свої справи із цим безбожним салогубом!
— Добре, — спокійно відповів монах.
Він дав знак іншим, і ті потягнули паку на прилавок.
Річард сказав:
— Візьми десять шилінгів, Алі. Інакше в нас не буде нічого, крім паки вовни!
Алієна гнівно роздивлялася купця, який оцінював монашу вовну.
— Якість різна, — сказав той, і їй стало цікаво, чи він колись визнає, що якість гарна. — По фунту й дванадцять пенсів за паку.
«Чому сталося так, що Меґ поїхала, — із сумом подумала Алієна. — Якби вона лишилася тут, усе було б добре».
— Скільки у вас пак? — спитав купець.
Послушник сказав:
— Десять.
Тут старший перебив його.
— Ні, одинадцять.
Послушник подивився на нього так, немов хотів щось заперечити, але промовчав.
— Одинадцять з половиною фунтів срібла та дванадцять пенсів.
Купець почав відраховувати гроші.
— Я не здамся, — сказала Алієна Річардові. — Повеземо вовну ще кудись — у Ширинг чи у Глостер.
— Так далеко? А якщо і там не вдасться її збути?