Це все змінювало. Том зрозумів, що їм не здобути камінь у мирний спосіб, і його серце обірвалося.
Воїн, що заговорив до нього, був низеньким присадкуватим хлопцем років двадцяти п’яти із сердитим виразом обличчя. Він здавався тупим, але впертим — переконати таких у чомусь було найскладніше. Том подивився на нього з викликом і спитав:
— Хто ти такий?
— Я — управитель графа Ширингського. Він наказав мені охороняти каменярню, і я виконую його наказ.
— І як ти охоронятимеш її?
— Оцим мечем. — Він торкнувся руків’я зброї, що висіла в нього на паску.
— Не боїшся королівського гніву, коли постанеш перед ним за порушення порядку?
— Я готовий ризикнути.
— Але вас тільки двоє, — переконливо сказав Том. — А нас семеро, не рахуючи чотирьох хлопців, і ми маємо королівський дозвіл працювати тут. Якщо ми вб’ємо вас, нас не повісять.
Обидва воїни замислилися, але не встигнув Том скористатися своєю перевагою, як заговорив Отто:
— Зачекай. Я привів людей видобувати каміння, а не битися.
Том занепав духом. Якщо каменярі не готові чинити опір, значить, надії нема.
— Не треба їх боятися, — сказав він. — Хочеш залишитися без роботи через двох головорізів?
Отто понуро подивився на нього.
— Я не битимуся з озброєними людьми, — відповів він. — Я добре заробляв упродовж десяти років і не помру з голоду. Крім того, я не знаю, на чийому боці правда: це твоє слово проти їхнього.
Том подивився на людей Отто. В обох каменярів на обличчі був той самий упертий вираз, що й в Отто. Вони, безперечно, послухаються його: він був не лише їхнім старшим майстром, а ще й батьком. Власне, Том розумів позицію Отто. На його місці він, напевне, вчинив би так само. Він не став би сваритися з озброєними людьми, якби не був у безвиході.
Але виваженість Отто нічим не могла зарадити Томові, а навпаки — змусила його відчути ще більше розчарування. Він вирішив спробувати ще раз.
— Нам не треба битися, — сказав він. — Вони знають, що король повісить їх, якщо щось нам заподіють. Тож розпалимо багаття, влаштуємося на ніч, а вранці почнемо роботу.
Дарма він згадав про ніч. Один із синів Отто запитав:
— Як нам спати поруч із цими кровожерливими розбійниками?
Інші забурмотіли щось схвальне.
— Поставимо вартових, — у відчаї запропонував Том.
Отто рішуче похитав головою.
— Ми йдемо звідси сьогодні ж. Зараз.
Том ще раз подивився на них і зрозумів, що зазнав поразки. Уранці він був сповнений надій і тепер не міг повірити, що ці нікчемні громили зруйнували його плани. Якась дошкульність висіла в нього на язику, і він не втримався.
— Ви пішли проти короля, і це вам так не минеться, — сказав він Гарольдові. — Перекажи це графу Ширингському. А ще скажи йому, що я, Том Будівник Кінгзбриджський, якщо колись дотягнуся до його гладкої шиї, то душитиму, аж доки здохне.
Джонні Вісім-Пенсів пошив для малюка Джонатана мініатюрну монашу сутану, із широкими рукавами та каптуром. Хлопчик мав у ній такий чарівний вигляд, що на нього неможливо було дивитися без захвату. На жаль, це вбрання вийшло не дуже практичним: каптур падав йому на очі, а коли він повзав, поли плутались у нього між колін.
У другій половині дня, після денного сну, пріор Філіп зустрів його разом із Джонні Вісім-Пенсів у колишній наві собору, де зараз влаштували гральний майданчик для послушників. О цій годині послушникам дозволяли трохи розважитися, і Джонні дивився, як вони грають у квача, а Джонатан досліджував павутиння кілків і шпагату, за допомогою яких Том Будівник створював план східної частини нового собору.
Філіп мовчки постояв кілька хвилин поруч із Джонні, дивлячись, як гасають юнаки. Пріор захоплювався Джонні, який компенсував розумові обмеження своїм надзвичайно добрим серцем.
Джонатан стояв на ногах, прихилившись до стовпчика, який Том вбив у землю там, де мав розташовуватися північний ґанок. Він схопився за мотузку, прив’язану до стовпчика, і, спершись на цю хитку опору, зробив кілька незграбних, обережних кроків.
— Скоро він піде, — сказав Філіп Джонні.
— Він намагається, отче, але завжди падає на дупцю.
Філіп присів і простягнув руки до Джонатана.
— Ходи до мене, — покликав він. — Ну ж бо.
Джонатан усміхнувся, показавши дрібні зуби. Тримаючись за Томову мотузку, він зробив іще крок. Потім тицьнув пальцем на Філіпа, немов це мало якось йому допомогти, і, раптом наважившись, покрив відстань між ними в три швидкі рішучі кроки.