— Що трапилось? — спитав він. — Чому ви повернулись?
— Є погані новини, — відповів Том Будівник.
Упродовж усієї вечірньої служби Філіп аж тремтів від люті. Вчинок Персі був несамовито зухвалим. Не було жодних сумнівів щодо правих і винних і жодної двозначності у вказівках короля: граф був свідком оголошення королівської волі — право на видобуток каміння офіційно даровано пріорату. Філіп вистукував правою ногою по кам’яній підлозі крипти в нетерплячому, гнівному ритмі. Його грабували! З боку Персі це було те саме, що красти пенні із церковної скарбниці. Таке нічим не можна виправдати. Персі ганебно зігнорував і Господа, і короля. Але найгіршим було те, що Філіп не міг збудувати новий собор без безплатного каміння з каменярні. Він і так ледве знаходив гроші на будівництво, а якщо йому доведеться платити за каміння й везти його здалека, все взагалі зупиниться. Йому доведеться чекати ще рік або й довше, і тоді можна навіть не мріяти про те, щоб відновити служби в соборі раніше ніж через шість-сім років. Сама ця думка була нестерпною.
Негайно після вечірньої служби Філіп скликав позачергові збори капітулу й розповів усе братії.
Він відпрацював певну методику ведення цих зборів. Ремігій, підпріор, досі мав зуб на Філіпа через те, що його не обрали пріором, і нерідко давав волю злопам’ятності, коли обговорювали монастирські справи. То був консервативний, прозаїчний, педантичний чоловік, і його підхід до керування пріоратом докорінно відрізнявся від Філіпового. Ченці, які підтримали Ремігія на виборах, ставали на його бік і під час зборів капітулу: Ендрю, апоплектичний ключар; трапезник П’єр, відповідальний за дисципліну, чия обмеженість цілком пасувала до його посади; і нарешті Джон Малий, ледачий скарбник. І, аналогічно, Філіпа підтримували ті самі люди, які були на його боці під час обрання пріора: передусім старий келар Катберт Білоголовий і молодий Мілій, якого Філіп призначив рахівником — управителем грошових справ пріорату. Філіп дозволяв Мілієві сперечатися з Ремігієм. Зазвичай він обговорював з ним усе важливе перед зборами, а коли не встигав, то міг розраховувати на те, що Мілій дотримуватиметься приблизно таких самих поглядів. Тоді Філіп підбивав підсумки, наче неупереджений посередник, і, хоча Ремігію не завжди вдавалося відстояти свою думку, пріор нерідко приймав його аргументи або частково погоджувався на його пропозиції — щоб зберегти атмосферу одностайності.
Вчинок графа Персі обурив монахів. Усі вони раділи, що король Стефан надав пріоратові каміння й ліс у необмеженій кількості, а тепер, коли Персі знехтував королівський наказ, були шоковані.
Коли протести затихнули, слово взяв Ремігій.
— Пам’ятаю, рік тому я попереджав, — почав він, — що домовленість, за якою граф володіє каменярнею, а ми лише маємо право видобувати каміння, недостатня. Нам мали б віддати каменярню у володіння.
Справедливість цього зауваження ніяк не зараджувала Філіпові. Він домовлявся з леді Реганою саме про повне володіння каменярнею, але вона в останню хвилину обдурила його. Він хотів сказати, що виторгував найкращий варіант із можливих і радо подивився б на поведінку Ремігія в підступному лабіринті королівського суду, але прикусив язика, адже він, врешті-решт, був пріором і мав визнавати свою відповідальність, якщо щось ішло не так.
Йому на допомогу прийшов Мілій.
— Бажати, щоб король віддав нам каменярню в повне володіння, звісно, нікому не шкодить, але він розсудив інакше, і питання в тому, що нам робити тепер.
— Думаю, це очевидно, — негайно відповів Ремігій. — Ми не можемо самостійно прогнати людей графа, тому треба, щоб це зробив король. Потрібно відрядити до нього когось із нас і попросити Стефана забезпечити виконання його наказу.
Почувся ствердний гамір. Ключар Ендрю сказав:
— Треба відправити наймудріших і найвправніших ораторів.
Філіп зрозумів, що Ремігій та Ендрю бачили себе на чолі цієї делегації. Ремігій додав:
— Коли король дізнається, що сталося, навряд чи Персі Гамлейський надовго залишиться графом Ширингським.
Філіп не був таким певним.
Ендрю немов згадав про щось:
— А де король? Хто-небудь знає?
Філіп недавно був у Вінчестері й дещо знав про переміщення короля.
— Поїхав у Нормандію, — сказав він.
Мілій одразу ж зауважив:
— Наздогнати його буде складно.
— Пошук справедливості вимагає терпіння, — пихато відказав Ремігій.
— Але кожен день у пошуках справедливості забирає в нас день будівництва нового собору, — заперечив Мілій.