Том Будівник і Отто Чорнопикий почали тихенько розставляти людей у каменярні. Вони розділили їх на дві групи. Одна зібралася біля пагорба на рівні землі. Друга підійнялася на риштовання. Коли всі були на місцях, Філіп жестами наказав монахам стати або сісти поруч із робітниками. Сам він стояв окремо від інших — на півдорозі між хижкою та пагорбом.
Час був дібраний ідеально. Світати почало за кілька хвилин після того, як Філіп віддав останні розпорядження. Він дістав свічку з-під сутани та запалив від ліхтаря, а потім обернувся до ченців і високо здійняв її. То був заздалегідь обумовлений сигнал. Усі сорок монахів і послушників дістали свічки й запалили. Видовище було неймовірним. День здіймався над каменярнею, заповненою мовчазними примарними постатями, в руках яких мерехтіли вогники.
Філіп розвернувся до хижки. Там досі не було видно жодних ознак життя. Він приготувався чекати. Монахи добре це вміли. Стояти смирно упродовж довгих годин було невіддільною частиною їхнього життя. Робітники ж не були до цього звиклі й невдовзі стали проявляти нетерпіння: тупцювати й тихенько розмовляти. Але то вже не мало значення.
Їхнє бурмотіння — чи радше дедалі яскравіше світло нового дня — розбудило мешканців хижки. Філіп почув кашель і харкання, а потім — шарудіння, немов із дверей знімали засув. Він здійняв руку на знак того, щоб усі принишкли.
Двері хижки відчинилися. Філіп не опускав руки. Надвір, потираючи очі, вийшов чоловік. З Томових слів Філіп упізнав Гарольда Ширингського, старшого каменяра. Спершу Гарольд не помітив нічого незвичайного. Він прихилився до одвірка й кашлянув — то був гучний, клекітливий кашель людини, у якої в легенях накопичилося чимало кам’яного пилу. Філіп опустив руку. Десь позаду регент узяв ноту, і ченці заспівали. Каменярня наповнилася моторошною гармонією.
Це приголомшило Гарольда. Його голова смикнулася, немов хтось потягнув за мотузку, очі розширилися, а щелепа повисла, наче він побачив примарний хор, що раптом матеріалізувався в каменярні. З його рота вирвався крик жаху. Він позадкував у двері хижки.
Філіп дозволив собі усміхнутися від задоволення. Початок був непоганий.
Однак жах перед надприродним не триватиме довго. Він знову здійняв руку й, не обертаючись назад, махнув. За цим сигналом каменярі почали працювати, і до хору доєднався стукіт заліза по каменю.
Два чи три обличчя з острахом визирнули з дверей. Схоже, вони вже зрозуміли, що бачать звичайних, матеріальних монахів і робітників, а не видіння чи духів, і вийшли з хижки, щоб краще їх роздивитися. За каменярами вийшли двоє воїнів, які також роздивлялися цю картину, підперезуючись пасками з піхвами. Для Філіпа то була критична мить: що робитимуть озброєні люди?
Їхня зовнішність — бороди, бруд, кільчасті паски з мечами та кинджалами й важкі шкіряні жилети — пробудили у Філіповій пам’яті яскраві й чіткі образи двох інших вояків, що вдерлися колись в його дім, коли йому було шість років, і вбили його батька та матір. Раптом Філіпа охопила туга за батьками, яких він ледь пам’ятав. Він з огидою подивився на людей Персі, але бачив не їх, а мерзенного чоловіка зі скривленим носом і другого, із закривавленою бородою. Його охопила лють і несамовита рішучість здолати цих безмізких, безбожних головорізів.
Деякий час вони просто стояли й дивилися. Поступово, один за одним, усі каменярі графа вийшли з хижки. Філіп порахував їх: дванадцять робітників і двоє воїнів. Тут з-за обрію з’явилося сонце.
Кінгзбриджські каменярі вже відкопували каміння. Якщо воїни захочуть їм завадити, їм доведеться напасти на ченців, що захищають робітників. Філіп був певен, що вони не наважаться застосовувати силу до монахів, які моляться.
Поки що його припущення справджувалися: вони вагалися.
Двоє послушників, які залишалися позаду, тепер наближалися до каменярні, ведучи за собою коней, що тягнули віз. Вони з острахом розглядалися навколо. Філіп жестом наказав їм наблизитися. Потім він обернувся, подивився на Тома Будівника й кивнув.
Робітники вже вирубали кілька каменів, і Том сказав молодшим монахам нести їх і класти у віз. Люди графа із зацікавленістю спостерігали за цим. Каменюки були завеликі для однієї людини — їх треба було спустити з риштовання на мотузках, а потім нести на ношах. Коли першу каменюку поклали на віз, воїни почали про щось радитися з Гарольдом. На віз поклали ще одну каменюку. Тоді обидва воїни відділилися від натовпу біля хижки й рушили до воза. Один із послушників, Филимон, заліз на нього й демонстративно всівся на каміння. «Відважний хлопець», — подумав Філіп, бо йому самому було страшно.