Вільям упізнав священника. То був єпископ Валер’ян.
Хлопець зареготав іще гучніше. Те, що цей жінкуватий піп, який злякався кота, був суперником їхньої родини, здавалося йому ще смішнішим.
Єпископ швидко відновив самовладання. Він зашарівся, вказав на Вільяма обвинувальним перстом і промовив скрипучим голосом:
— На тебе чекають нескінченні тортури в самих глибинах пекла.
Вільямові веселощі миттю згасли, змінившись на жах. У дитинстві його переслідували кошмари після розповідей матері про те, що чорти роблять з людьми в пеклі: палять їх у вогні, виколюють очі, відрізають причандалля гострими ножами — і відтоді він ненавидів такі розмови.
— Замовкни! — закричав він на єпископа. У залі запала тиша. Вільям вийняв ножа й пішов на Валер’яна. — Облиш свої проповіді для інших, змію!
Валер’ян, здавалося, зовсім його не боявся — навпаки, йому, схоже, цікаво було дізнатися про Вільямову слабкість, і це ще більше розлютило хлопця.
— Я тебе поріжу, тому зроби ласку — стій смирно…
Він справді готовий був кинутися на єпископа з ножем, але його зупинив голос, що пролунав зі сходів у нього за спиною.
— Вільяме! Досить!
То був його батько.
Вільям зупинився й за мить вклав ножа в піхви.
Валер’ян увійшов до зали. За ним переступив поріг ще один священник і зачинив двері. То був Дін Болдвін.
Батько сказав:
— Здивований вашим візитом, єпископе.
— Тому що під час нашої минулої зустрічі ви вмовили Кінгзбриджського пріора обманути мене? Так, не дивно, що ви здивовані. Мене важко назвати великодушним.
Він пронизав Вільяма крижаним поглядом і знов перевів очі на його батька.
— Але я не тримаю зла, коли це суперечить моїм інтересам. Нам треба поговорити.
Персі задумливо кивнув.
— Тоді прошу нагору. Вільяме, ходи з нами.
Єпископ Валер’ян і Дін Болдвін підійнялися сходами в графські покої. Вільям поплентався за ними. Він злився через те, що кіт утік. Водночас розумів, що мало не втрапив у халепу: якби він хоча б торкнувся єпископа, його, мабуть, повісили б. Але хлопець однаково не міг заспокоїтися: щось у Валер’яновій вишуканості й тендітності викликало в нього несамовиту ненависть.
Вони пішли в батькову світлицю — кімнату, де Вільям зґвалтував Алієну. Він згадував це щоразу, як входив сюди: її розкішне біле тіло, страх в її очах, її крики, спотворене обличчя її брата, коли його змусили дивитися на все, і, нарешті, свій вигадливий жест — коли він дозволив Волтерові оволодіти нею після себе.
Він страшенно шкодував, що не міг поневолити її тут, щоб користатися нею коли заманеться.
Думка про неї була нав’язливою. Вільям намагався вистежити втікачку. У Ширингу йому попався вердюр, що намагався продати його бойового коня, і лісничий під тортурами зізнався, що викрав коня в дівчини, яка за описом нагадувала Алієну. Від вінчестерського тюремника Вільям дізнався, що вона відвідувала свого батька перед смертю. А його приятелька господиня Кейт, власниця борделю, який він часто відвідував, розповіла, що пропонувала Алієні працювати на неї. Але далі її слід губився.
— Забудь про неї, Віллі, — співчутливо сказала Кейт. — Хочеш великі цицьки й довге волосся? Бери Бетті й Міллі на всю ніч — і буде тобі одразу чотири великі цицьки.
Але Бетті й Міллі не були невинними, білошкірими й до півсмерті наляканими й не задовольняли його. Насправді жодна жінка не могла задовольнити Вільяма після того, що він зробив з Алієною тут, у графських покоях.
Він старався відкинути думку про неї. Тим часом єпископ Валер’ян звернувся до його матері:
— Думаю, вам уже відомо, що пріор Кінгзбриджський заволодів вашою каменярнею?
Ні, Гамлеї ще не знали. Вільям був приголомшений, а мати розлютилася.
— Що? — перепитала вона. — Як?
— Здається, ваші вартові прогнали каменярів, але наступного дня їх розбудив спів монахів, які захопили каменярню, і вони не наважилися здійняти руку на людей Божих. Пріор Філіп найняв ваших робітників, і тепер вони всі працюють разом, у ладі та згоді. Дивно, що ваші воїни не повернулися, щоб розповісти вам про це.
— Де ці боягузи? — проскрипіла мати, а її обличчя спалахнуло. — Як доберуся до них, змушу один одному відрізати все причандалля!
— Тоді це зовсім не дивно, — зауважив Валер’ян.
— До біса вартових, — сказав батько. — То просто солдати. Хитрий пріор у всьому винний. Я й не думав, що він здатний таке утнути. Він перехитрив нас!