Я почав читати про ці собори, але не знаходив у книжках того, чого шукав. У них було забагато базікання про естетику вертикальної проекції, але майже нічого про житлові споруди. Потім я натрапив на книжку «Будівельники соборів» Жана Ґімпеля. Ґімпель, відступник родини французьких галеристів, так само, як я, захоплювався питанням естетики верхнього ряду вікон, що освітлюють хори. Його книжка була присвячена нужденним мешканцям мізерних халуп, які, власне, і створили ці фантастичні будівлі. Ґімпель читав зарплатні відомості французьких монастирів, цікавився, ким були ті будівельники й скільки вони заробляли. Він першим помітив, що, наприклад, певна (хоч і незначна) кількість зазначених там імен були жіночими. Середньовічна церква була сексистською, але жінки будували собори нарівні із чоловіками.
З іншої роботи Ґімпеля — «Середньовічні машини» — я дізнався про те, що Середньовіччя було добою технічних інновацій, коли почали широко використовувати водяні млини. Невдовзі мене зацікавило середньовічне життя загалом. Я почав усвідомлювати, як середньовічні люди бачили будівництво величних соборів.
Пояснити це нелегко. Тут є дещо спільне зі спробами зрозуміти, чому у двадцятому столітті люди витрачали стільки грошей на дослідження космосу. В обох випадках можна посилатися на одні й ті самі фактори: наукова допитливість, комерційний інтерес, політична конкуренція та духовні прагнення прагматичних людей. Мені здавалося, що впорядкувати їх можна було лише в один спосіб: написати книжку.
У 1976-му я написав нарис і близько чотирьох розділів та відправив усе моєму агентові Елові Цукерману. Він написав у відповідь: «Ти виткав гобелен. А потрібна серія сюжетно пов’язаних мелодрам».
Озираючись назад, я розумію, що у двадцять сім років був нездатний написати роман. Я був немов аквареліст-початківець, що намірився писати олією на великому полотні. Щоб віддати належне темі, я мав створити дуже велику книжку, де окреслювалися б події кількох десятиліть і зображався широкий профіль середньовічної Європи. Я писав набагато менш амбітні книжки та однаково ще не опанував ремесло.
Я покинув роман про собор і почав опрацьовувати інший сюжет — трилер про німецького шпигуна в Англії під час війни. Це, на щастя, було мені до снаги, і роман «Вушко голки» став моїм першим бестселером.
Упродовж наступного десятиліття я писав трилери, але не припиняв відвідувати собори, а ідею роману про них так і не облишив. Повернувся до неї в січні 1986-го, щойно закінчивши свій шостий трилер «Лежачи з левами».
Мої видавці хвилювалися. Вони чекали чергової книжки про шпигунів. Мої друзі також тривожилися. Вони знали, що я плекаю свій успіх. Я не той письменник, що в разі провалу може втішити себе тим, що книжка, власне, файна — то читачі погані. Я пишу, щоб розважати людей, і люблю цю справу. Провал довів би мене до відчаю. Ніхто не намагався відмовити мене, але багато хто непокоївся.
Однак я не намагався написати «складну» книжку. Я писав пригодницьку історію з яскравими персонажами — амбітними, лихими, сексуальними, героїчними та розумними. Я хотів, щоб звичайний читач захопився романтикою середньовічних соборів так само, як і я.
Тоді я вже розробив певну методику роботи, якої дотримуюся й нині. Я починаю писати загальний план історії, визначаю, що в якому розділі відбувається, і створюю нариси персонажів. Але ця книжка була не схожа на інші. Початок дався легко, але в міру того, як сюжет розгортався на десятиліття, а персонажі з юнаків ставали дорослими, я усвідомив, що мені дедалі складніше вигадувати нові перипетії їхніх життів. Я зрозумів, що одна велика книжка — це набагато складніше за три коротенькі.
Героєм мав стати якийсь церковник. І це було для мене складно. Мене особисто (як і багатьох читачів) навряд чи зацікавив би персонаж, зосереджений на житті після смерті. Щоб зробити настоятеля Філіпа привабливішим, я надав йому дуже практичних, приземлених релігійних поглядів, переймання людськими душами тут, на землі, а не лише на небі.
Сексуальність Філіпа також стала проблемою. У Середньовіччі всі монахи та священники мали давати обітницю целібату (безшлюбності). Вочевидь головною драмою мала стати боротьба людини зі своїми пристрастями. Але така тема не викликала в мене ентузіазму. Я виріс у шістдесяті й, природно, співчував тим, хто віддавався спокусам, коли вони виникали. Врешті-решт я зробив Філіпа представником тієї нечисленної групи людей, для яких секс не має особливого значення. З усіх моїх персонажів він — єдиний, хто позитивно ставиться до своєї безшлюбності.