— Саме так, — вставив Валер’ян. — Попри всю набожність, він хитрий, немов щур.
Вільям подумав, що Валер’ян і сам нагадує щура — чорного, з гострим писком і лискучою шерстю, що сидить у кутку з крихтами хліба в лапах і спостерігає за кімнатою, поки гризе свій обід. Чому його цікавить, хто хазяйнує в каменярні? Він був такий самий хитрий, як пріор Філіп, — він теж щось замислював.
Мати сказала:
— Не можна, щоб це йому так минулося. Треба стерти цього пріора на порох.
Батько не погодився.
— То просто каменярня, — зауважив він. — І король дозволив…
— Це не просто каменярня, йдеться про честь нашої родини, — перебила його мати. — Забудь, що сказав король.
Вільям погоджувався з матір’ю. Філіп Кінгзбриджський кинув виклик Гамлеям і мав бути знищений. Якщо тебе не бояться — ти ніщо. Але він не розумів, у чому тут складність.
— Чому не прийти туди з нашими людьми й не викинути геть його каменярів?
Батько похитав головою.
— Одна річ — стиха нехтувати королівську волю, як зробили ми, коли почали роботи в каменярні. Але силою вигнати робітників, що працюють з королівського дозволу, — то вже дещо інше. Через це я можу втратити графський титул.
Вільям неохоче визнав його правоту. Батько завжди був обережним, і це зазвичай виправдовувало себе.
Єпископ Валер’ян сказав:
— У мене є пропозиція.
Вільям передчував, що той має якийсь козир у прикрашеному вишивкою рукаві.
— Я гадаю, що в Кінгзбриджі не треба будувати собор.
Зауваження єпископа спантеличило Вільяма. Він не розумів, до чого це сказано, і батько, схоже, також. Але в матері розширилися очі, і вона глибокодумно мовила:
— Дуже цікава думка.
— У давнину собори будували переважно в селищах — таких, як Кінгзбридж, — повів далі Валер’ян. — Десь шістдесят-сімдесят років тому, за часів Вільгельма I, більшість їх перенесли в міста. Кінгзбридж — то маленьке село в глушині, де нема нічого, крім занепалого монастиря, що не має грошей навіть на утримання собору, не кажучи вже про будівництво.
— Де ви хотіли б його збудувати? — спитала мати.
— У Ширингу, — відповів Валер’ян. — Це велике місто, де мешкає понад тисячу людей, є ринкова площа й щороку влаштовується ярмарок вовни. Крім того, Ширинг стоїть на великій дорозі. У цьому є сенс. А якщо ми обидва — і єпископ, і граф — станемо наполягати на цьому, то нас, можливо, почують.
— Якщо собор буде в Ширингу, кінгзбриджські монахи не зможуть служити в ньому, — почав батько.
— У тому то й річ, — нетерпляче перебила мати. — Без собору Кінгзбридж стане нічим, пріорат повернеться в занепад, а Філіп знову стане нікчемою, на що він цілком заслуговує.
— То хто служитиме в новому соборі? — не відступав батько.
— Новий капітул каноніків, — сказав Валер’ян, — яких призначу я.
Вільям був спантеличений не менше за батька, але тепер вловив хід Валер’янових думок: якщо собор перенесуть у Ширинг, він опиниться у владі єпископа.
— Як бути з грошима? — спитав батько. — Хто платитиме за новий собор, якщо не Кінгзбриджський пріорат?
— Думаю, більша частина майна пріорату прикріплена до собору, — відповів Валер’ян. — Якщо собор переноситься, то разом із майном. Наприклад, коли король Стефан розділив Ширингське графство, він, як нам добре відомо, віддав ферми на пагорбах Кінгзбриджському пріоратові та зробив це саме для того, щоб той мав гроші на будівництво собору. Якщо сказати йому, що собор будує хтось інший, то він може розпорядитися передати ці землі новим будівникам. Монахи, звісно ж, опиратимуться, але цей спір легко владнати, якщо підняти їхні хартії.
Вільям починав розуміти. Так Валер’ян не лише заправлятиме собором: у нього в руках опиниться також багатство пріорату.
Батько думав про те саме.
— Для вас, єпископе, це вдалий задум, але де в ньому місце мені?
Йому відповіла мати.
— Невже ти не розумієш? — роздратовано сказала вона. — Ти — володар Ширингу. Подумай, скільки грошей потече в місто, коли там з’явиться собор. Сотні майстрів і робітників будуватимуть його упродовж років: їм треба буде десь жити й платити за оренду, купувати одяг і харчі в тебе на ринку. Потім з’являться каноніки, що керуватимуть собором, і віряни, котрі попрямують у Ширинг замість Кінгзбриджу на Великдень і Трійцю, і пілігрими, щоб прикластися до святих мощей… Усі вони понесуть гроші в місто.
В її очах горіла жадоба. Вільям не пам’ятав, коли востаннє бачив її такою захопленою.
— Якщо ми впораємось із цією справою, Ширинг стане одним із найважливіших міст у королівстві!