Філіп вирішив: хай там як, а він докладе всіх зусиль, щоб майданчик справляв краще враження. Він змусить усіх ченців працювати упродовж десяти днів, що лишалися до Трійці. Можливо, їм вдасться вирити частину котловану на повну глибину, щоб Том і Альфред почали мурувати фундамент.
Можливо навіть, їм вдасться звести його до рівня землі, щоб Том розпочав будувати стіну. Тоді видовище буде не таке сумне, як зараз, хоч і не набагато. Насправді ж Філіпові була потрібна сотня робітників, але він не мав грошей навіть на десятьох.
Єпископ Генріх мав прибути в неділю, коли ніхто не працюватиме, якщо тільки Філіп не залучить усю паству. Тоді він матиме сотню робітників. Пріор уявив, як стане перед ними й скаже, що цього року замість співати гімни та проказувати молитви вони ритимуть ями й носитимуть каміння. Усі будуть приголомшені. Неодмінно…
А справді, як вони відреагують?
Є велика ймовірність, що радо допоможуть.
Філіп насупився. «Або я збожеволів, — подумав він, — або цей абсурдний план має шанс».
Він ще трохи обміркував усе. Після служби треба підвестися й сказати, що цього року єпитимією за всі гріхи буде пів дня роботи на будівництві собору. А в обід усім, хто працюватиме, роздадуть хліб та ель.
Вони погодяться. Неодмінно погодяться.
Пріор захотів поділитися з кимось цим задумом. Спершу він згадав про Мілія, але передумав — Мілій мислив так само, як він. То мусив бути хтось з дещо інакшими поглядами. Філіп вирішив поговорити з Катбертом Білоголовим, келарем. Він одягнув сутану, натягнув каптур, щоб захиститися від дощу, і вийшов.
Філіп поспіхом перетнув брудний майданчик, машинально помахав Томові та подався на кухонний двір. Там уже з’явилися курник, корівник і маслоробня: пріор не хотів витрачати гроші на яйця й молоко, якими ченці здатні були самі себе забезпечити.
Він увійшов у комору келаря, що так і залишилася в підвалі під кухнею, і вдихнув сухе ароматне повітря, просякнуте пахощами прянощів і спецій, які Катберт зберігав тут. Келар саме рахував голівки часнику, нанизані на мотузку, і бурмотів собі під ніс. Філіп раптом з подивом відзначив, що Катберт старішає: його тіло всихало.
— Тридцять сім, — сказав Катберт уголос. — Тобі налити вина?
— Ні, дякую. — Філіп помітив, що вино, якщо його пити вдень, робить його ледачим і дратівливим. Святий Бенедикт, безперечно, саме через це радив монахам пити помірно. — Мені потрібна твоя порада, а не пожива. Сідай.
Катберт пробрався через лабіринт ящиків і діжок, перечепився через мішок, мало не впав і нарешті всівся на триногий табурет перед Філіпом. Пріор відзначив, що комора не така охайна, як раніше. Раптом він усе зрозумів.
— Катберте, у тебе зір погіршився?
— Очі не ті, що були, але ще послужать, — сухо відповів Катберт.
Він давно мав слабкий зір — напевне, тому й не навчився пристойно читати, — але, очевидно, розмови про це дратували старого, тому Філіп ні слова більше не сказав, проте подумки відзначив для себе, що настав час готувати нового келаря.
— Я одержав дуже тривожного листа від пріора Кентерберійського, — почав Філіп і розповів Катбертові про підступний задум Валер’яна. Наприкінці він додав: — Єдиний спосіб довести, що в нас щось робиться, — це попросити вірян працювати. Є якісь доводи проти цього?
Катберт не знайшов, що заперечити.
— Навпаки, це чудовий задум, — негайно сказав він.
— Дещо нетривіальний, чи не так? — спитав Філіп.
— Так робили й раніше.
— Справді? — Філіп здивувався і зрадів. — Де?
— Мені розповідали про це в декількох місцях.
Філіп зрадів іще більше.
— І це було вдало?
— Часом — так. Усе залежить від погоди.
— Як усе влаштовували? Священник оголошував наприкінці служби?
— Це потребує більших зусиль. Єпископ або пріор має розіслати вісників по парафіях і оголосити, що відпущення гріхів надаватиметься за роботу на будівництві.
— Чудова ідея! — захоплено мовив Філіп. — Ми зможемо залучити більше вірян, їх привабить таке нововведення.
— Або менше, — зауважив Катберт. — Багато хто радше дасть грошей священникові або поставить свічку святому, ніж цілий день поратиметься в багнюці й тягатиме важезні каменюки.
— Про це я не подумав, — сказав Філіп, і його ентузіазм дещо пригаснув. — Може, це не такий уже і вдалий задум.
— Ти маєш інші?
— Жодного.
— Тоді доведеться спробувати й сподіватися на краще, правда ж?
— Так, — відповів Філіп. — Хіба що сподіватися на краще.