Філіп помітив, що камені були однаково рівні згори та знизу, де торкалися розчину, а також із зовнішнього боку. Це здивувало його, і він спитав у Тома, чому так.
— Камінь не повинен торкатися інших, що згори або знизу, — відповів Том. — Для цього й потрібен розчин.
— Чому вони не повинні торкатися один одного?
— Через це виникають тріщини. — Том випростався, щоб пояснити. — Якщо ви ступите на сланцевий дах, то провалитесь. Але якщо покладете наверх дошку, то зможете іти нею, не пошкодивши сланців. Дошка розподіляє вагу, те саме робить і розчин.
Філіп ніколи не замислювався про це. Будівництво було загадковою справою, особливо коли ним займалася така людина, як Том, здатний пояснити, що він робить.
Найгірше був оброблений внутрішній бік каменів. Філіп подумав, що це зіпсує інтер’єри собору, але потім згадав, що Том будував стіну з двох шарів із порожниною між ними, тому необроблену поверхню не буде видно.
Щоразу, коли Том клав камінь на шар розчину, він хапався за висок. Це був залізний трикутник зі шкіряним ремінцем, прикріпленим до однієї з вершин, і якимись позначками в основі. До ремінця кріпилося свинцеве грузило, яке завжди висіло прямо. Том прикладав основу інструмента до каменя й дивився, як висить ремінець. Якщо він відхилявся в той чи інший бік від центру, Том стукав по каменю, аж поки той ставав рівно. Потім муляр ставив інструмент над швом між сусідніми каменями, щоб пересвідчитися, що ті на однаковому рівні. Нарешті він прикладав інструмент до каменя збоку й дивився, чи нема нахилу. Перш ніж братися до наступного каменя, Том ляскав натягнутою мотузкою, щоб переконатися, що всі камені стали у пряму лінію. Філіп раніше не розумів, що кам’яні стіни неодмінно мають бути ідеально прямі.
Він подивився, що відбувається на інших ділянках будівництва. Територія була така велика, що вісімдесят чоловіків, жінок і кілька дітей буквально розчинилися на ній. Вони бадьоро працювали на сонечку, але їх було надто мало, і всі їхні зусилля здалися Філіпові марними. Він сподівався, що їм допомагатиме сотня людей, але тепер бачив, що навіть сотні було б замало.
Через браму пройшов ще один гурт, і Філіп змусив себе з усмішкою привітати прибулих. Їм не варто було знати, що всі їхні зусилля будуть марними. Хай там як, усім робітникам однаково буде дароване відпущення гріхів.
Коли пріор наблизився, то побачив, що людей більше, ніж здавалося, — він нарахував дванадцятьох, а невдовзі до них приєдналися ще двоє. Напевне, йому таки вдасться зібрати сотню людей до полудня, коли має прибути єпископ.
— Благослови вас Господи, — звернувся пріор до новоприбулих. Він уже збирався показати їм, де вони мають копати, але його перервав гучний крик:
— Філіпе!
Пріор насупився. То був голос брата Мілія, але навіть Мілій мав на людях звати Філіпа «отче». Пріор глянув в напрямку, звідки той гукав. Мілій стояв на мурі пріорату в доволі непоштивій позі. Філіп сказав — спокійно, але переконливо:
— Брате Мілію, зійди зі стіни.
Але Мілій, на його подив, не послухався й знову закричав:
— Ходіть подивіться!
Філіп подумав, що у вірян складеться погане враження про монашу покірливість, але йому кортіло дізнатися, що ж таке побачив Мілій, якщо навіть забув про гідну поведінку.
— Зійди та розкажи мені, Мілію, — мовив він тоном, яким зазвичай розмовляв із буйними послушниками.
— Це треба бачити! — знов закричав Мілій.
Філіп роздратовано подумав, що краще б Мілієві мати якусь вагому причину, щоб йому не довелося вичитувати мораль своєму найближчому сподвижникові перед незнайомим людьми. Тож, щоб припинити суперечку, він послухався Мілія.
Роздратований аж до люті, Філіп перетнув брудний двір перед стайнею та стрибнув на низький мур.
— У чому причини такої поведінки? — прошипів він.
— Дивіться! — вигукнув Мілій і вказав пальцем.
Філіп глянув у напрямку, куди вказував Міліїв палець: над дахами селища, через річку, на дорогу, що збігала з пагорба на заході. Спершу він не повірив очам. Зеленими полями до Кінгзбриджу рухався натовп із кількасот людей.
— Що це таке? — приголомшено спитав пріор. — Армія? — Тут він усвідомив, що то йдуть охочі працювати. Його серце забилося швидше. — Тільки глянь! — крикнув він. — Їх там п’ять сотень… Тисяча… Чи більше!
— Саме так! — радо відповів Мілій. — Вони таки прийшли!
— Ми врятовані.
Філіп так зрадів, що й забув, за що він гнівався на Мілія. Людський потік заполонив дорогу аж до мосту й розтягнувся перед брамою пріорату через усе селище. Люди, яких щойно привітав Філіп, були першою хвилею тієї повені, що вихлюпнулася в пріорат крізь браму та наплинула на західний край будівельного майданчика в очікуванні розпоряджень.