— Ми працюємо тут уже десять років, — продовжив Джон. — Більшість мулярів завели собі будинки в місті. Ми близькі до завершення, і зараз у мене більше мулярів, ніж я потребую.
Том зрозумів, що надії немає, але все одно спитав:
— А в палаці?
— Те саме, — відповів Джон. — Власне, там і працюють ті, кому тут нема роботи. Якби не палац та інші замки єпископа Роджера, я вже почав би звільняти мулярів.
Том кивнув. Удавано байдужим голосом, щоб не виказати свого розпачу, він запитав:
— Може, знаєте, де є робота?
— На початку року взялися будувати монастир у Шафтсбері. Напевне, і досі будують. Туди день іти.
— Дякую.
Том розвернувся та пішов геть.
— Мені шкода, — сказав навздогін Джон. — Ти наче непогана людина.
Том мовчки вийшов. Він був розчарований: зарано дав волю сподіванням — немає нічого дивного, коли тобі відмовляють. Але він так тішив себе мріями про те, що знову будуватиме собор. Тепер йому доведеться працювати на нудному міському мурі або огидному будинку якогось срібляра.
Том розправив плечі й пішов через подвір’я назад, де його чекали Агнеса та Марта. Він би нізащо не показав дружині свого розчарування. Завжди намагався переконати її в тому, що все добре, що він контролює ситуацію, і хай тут не знайшлося роботи — не страшно, адже вони неодмінно знайдуть щось у сусідньому місті, а якщо ні — то в наступному. Том знав: якщо Агнеса помітить його відчай, то переконає десь осісти, а він не хотів цього — хіба що то було б місто, де збиралися будувати собор.
— Для мене тут нічого нема, — сказав він Агнесі. — Ходімо далі.
Вона була пригнічена.
— А здавалось би, є і собор, і замок, можна було б сподіватися, що для муляра знайдеться місце.
— Обидві будівлі майже завершені, — пояснив Том. — Тут і без того більше людей, ніж треба.
Родина перейшла звідний міст і знов занурилася в людні міські вулиці. Вони увійшли в Солсбері через східну браму, а вийти збиралися через західну, на дорогу, що вела у Шафтсбері. Том повернув праворуч і повів їх через ту частину міста, якої вони ще не бачили.
Він зупинився біля кам’яниці, що вкрай потребувала ремонту. Вапняний розчин розкришився та сипався з-під каміння. У щілини вже пробрався мороз, і деякі каменюки тріснули. Ще одна зима прискорить руйнування. Том вирішив вказати на це господареві.
Вхід на першому поверсі мав вигляд широкої арки. Дерев’яні двері були відчинені, а в проході сидів ремісник, з молотком у правій руці та швайкою в лівій. Він вирізьблював складний візерунок на дерев’яному сідлі, що стояло перед ним на столі. Позаду Том побачив складену деревину та шкіру, а хлопчик з мітлою замітав стружку.
Том мовив:
— Добридень, майстре лимарю.
Лимар підвів голову, оцінив Тома, дійшов висновку, що той може дозволити собі сідло, якщо воно йому знадобиться, і коротко кивнув.
— Я будівник, — продовжив Том. — Бачу, тобі потрібні мої послуги.
— Чому?
— Вапно вже сиплеться, каміння тріскається, твій будинок може не пережити цю зиму.
Лимар похитав головою.
— У місті повно мулярів. Нащо мені давати роботу комусь прийшлому?
— Добре, — Том відвернувся. — Бог з тобою.
— Сподіваюсь, що так, — сказав лимар.
— Грубий мужлай, — пробурмотіла Агнеса, коли вони відійшли.
Вулиця вивела їх на ринкову площу. Там, на пів акра бруду, селяни з навколишніх селищ обмінювали нечисленні надлишки м’яса або зерна, молока чи яєць на речі, що були їм потрібні та які вони не в змозі були зробити самостійно: горщики, лемеші, мотузки й сіль. Ринок завжди був явищем мальовничим і галасливим. Базарний день не минав без торгу, глузливого суперництва торговців, що стояли поруч, дешевих пирогів для дітей, часом — менестрелів або акробатів, багатьох розмальованих повій, а частенько і скаліченого солдата, який розповідав про східні пустелі й люті орди сарацинів. У тих, хто вигідно продав товар, нерідко виникала спокуса це відсвяткувати й спустити бариш на міцний ель, тому ближче до середини дня атмосфера ставала буйною. Інші програвали свої пенні в кості, через що виникали бійки. Але того дощового ранку, коли врожаї вже було продано або заховано в комори, на базарі панував спокій. Промоклі селяни мляво торгувалися з містянами, що тремтіли від холоду, і всі мріяли піти нарешті додому, грітися біля коминків.
Томова родина проштовхувалася крізь похмурий натовп, ігноруючи кволі заклики продавця ковбас і точильника ножів. Вони майже минули ринок, коли Том побачив їхню свиню.