— Нам вдалося!
Коли сановники пішли, Том іще раз полегшено зітхнув. «Так, вдалося», — подумав він. Єпископ Генріх був не просто вражений — він був приголомшений, хоча самовладання його й не покинуло. Вочевидь Валер’ян готував його до картини запустіння та бездіяльності, тому реальність виявилася ще більш разючою. Сталося так, що Валер’янів злий намір зіграв проти нього самого, через що перемога Філіпа й Тома здавалася ще блискучішою.
Том іще плекав радість від свого заслуженого тріумфу, коли почув за спиною знайомий голос:
— Вітаю, Томе Будівнику.
Він обернувся й побачив Елену.
Настала Томова черга почуватися приголомшеним. Історія з будівництвом так поглинула його, що він сьогодні навіть не згадував про Елену. Тепер стояв і радісно дивився на неї. Вона була така сама, як того дня, коли пішла: струнка, смаглява, з темним волоссям, що колихалося, немов морські хвилі, і тими глибоко посадженими сяйливими золотистими очима. Елена усміхнулася йому повними губами, які завжди змушували його думати про поцілунки.
Йому страшенно закортіло схопити її в обійми, але він стримався й із зусиллям вичавив із себе:
— Вітаю, Елено!
Юнак, що стояв поруч із нею, сказав:
— Вітаю, Томе!
Том допитливо подивився на нього. Елена спитала:
— Невже ти забув Джека?
— Джек?! — вразився Том.
Хлопець змінився. Він став вищий за матір, але мав кістляву статуру, тож бабусі сказали б, що він «переріс силу». Джекове волосся залишалося яскраво-рудим, шкіра — білою, а очі — блакитними, тільки тепер його риси набули більш привабливих пропорцій. Схоже, колись його навіть можна буде назвати вродливим.
Том перевів очі на Елену та якусь мить просто милувався нею. Він хотів сказати, що скучив, що несамовито скучив за нею, і мало не сказав, але не наважився й просто спитав:
— Як тобі жилося?
— Ми жили там, де й раніше, — в лісі, — відповіла вона.
— Чому ж ви повернулися саме сьогодні?
— Ми дізналися про заклик допомогти, і нам було цікаво, як у тебе справи. І я не забула про обіцянку відвідати тебе.
— Дуже добре, — сказав Том. — Я так хотів тебе побачити.
— Он як? — стримано відповіла вона.
То була мить, на яку він чекав і до якої готувався цілий рік, а коли вона настала — злякався.
До цього дня він жив у надії, але тепер, якщо Елена йому відмовить, Том втратить її назавжди. Він не наважувався заговорити. Запала тиша. Том глибоко вдихнув.
— Послухай, — почав він. — Я хочу, щоб ти повернулася до мене. Благаю, не кажи нічого, доки не вислухаєш мене, прошу.
— Добре, — байдуже відповіла вона.
— Філіп — дуже гарний пріор. Під його проводом монастир розцвітає. Я маю надійну роботу. Нам ніколи не доведеться мандрувати дорогами, повір мені.
— Річ не в тому…
— Знаю, дай мені закінчити.
— Гаразд.
— Я збудував у селищі хату з двома кімнатами й димарем і можу ще розширити її. Нам не треба буде жити в пріораті.
— Але ж селище належить Філіпові.
— Філіп у боргу переді мною. — Том обвів рукою будівельний майданчик. — Він знає, що не досягнув би всього цього без мене. Якщо я попрошу його пробачити тобі та вважати рік твоєї відсутності тут за єпитимію, він погодиться. Він не відмовить мені, й особливо сьогодні.
— А хлопці? — спитала вона. — Я змушена буду дивитися, як Альфред лупцює Джека щоразу, коли злиться?
— Гадаю, я знайшов вихід, — сказав Том. — Альфред став каменярем. Я візьму Джека собі в підмайстри, і Альфред не буде злитися через те, що той нічого не робить. А ти навчиш Альфреда читати й писати, і хлопці стануть рівні: обоє працьовиті, обоє грамотні.
— Ти довго це обмірковував, правда ж?
— Так.
Він чекав на її реакцію. Том ніколи не вмів переконувати — він умів тільки викласти факти. Якби це було так легко, як зобразити собор на малюнку! Він урахував усі її можливі заперечення. Вона мала б погодитися! Але Елена вагалася.
— Навіть не знаю, — промовила вона.
Том втратив самовладання.
— О, Елено, не кажи так! — Він боявся розплакатися перед усіма, та, хоча клубок у горлі заважав йому говорити, заблагав: — Я так тебе кохаю! Прошу, не йди знову! Єдине, що втішало мене, — це надія на твоє повернення. Я не можу жити без тебе. Не зачиняй двері до раю переді мною. Невже ти не бачиш, що я кохаю тебе всім серцем?
Її настрій раптом змінився.
— Чому ж ти одразу не сказав? — прошепотіла Елена й наблизилася до нього впритул. Він тут-таки схопив її в обійми. — Я теж кохаю тебе, дурнику.
Том відчув, що аж послабшав з радощів. «Вона любить мене! Вона любить!» — думав він. Обійняв кохану сильніше та зазирнув їй в очі.