— Дививсь! — сказав він матері. — Глянь на ту жінку!
Спершу Вільям подумав, що батько має на увазі Алієну. Однак вона зникла з очей, а коли він простежив за поглядом батька, то побачив жінку років тридцяти — не таку розкішну, як Алієна, але з яскравою, дикою зовнішністю, що робила її дуже привабливою. Вона стояла поруч із Томом, і Вільям подумав, що це, напевне, його дружина — жінка, яку він хотів купити в лісі близько року тому. Але звідки батько знає її?
— Це вона? — спитав батько.
Жінка озирнулася, немов почула, і подивилася просто на них — Вільям знову побачив її сяйливі, проникливі золотисті очі.
— Клянуся Богом, це вона, — просичала мати.
Погляд тих золотистих очей немов струсив батька. Його червоне обличчя зблідло, а руки затремтіли.
— Господи Ісусе, захисти нас, — сказав він. — Я думав, вона мертва.
А Вільям подумав: «Та що це, в біса, взагалі таке?»
Джек боявся цього.
Упродовж року він помічав, що його мати сумує за Томом Будівником. Вона стала не такою врівноваженою, як раніше, і часто дивилася кудись замріяним поглядом. А вночі іноді стогнала, немов їй снилося, що вона кохається з Томом. Джек знав, що рано чи пізно вона повернеться до пріорату. А тепер вона ще й погодилася залишитися.
Він ненавидів саму думку про це.
Їм завжди було добре удвох. Він любив матір, а мати любила його, і ніхто не мав втручатися в їхні стосунки.
Жити в лісі, по правді, було не дуже цікаво. Йому бракувало магії натовпів і міст, які він побачив під час нетривалого співіснування з Томом і його родиною. І Джек скучив за Мартою. Та, хоч як дивно, нудьгу лісу було легше зносити завдяки маренням про дівчину, яку він називав Принцесою, хай і знав, що її кличуть Алієною. А ще йому цікаво було б працювати з Томом і дізнатися, як зводять будівлі. Але тоді він більше не буде вільним. Йому будуть наказувати. Він повинен буде працювати, незалежно від того, хоче цього чи ні. І йому доведеться ділити матір з усім світом.
Джек сидів на стіні біля брами пріорату й із сумом це обмірковував, коли, на свій подив, побачив Принцесу.
Він зморгнув. Вона зі страдницьким виглядом проштовхувалася до воріт. Принцеса була ще прекрасніша, ніж він її запам’ятав. Тоді в неї було пишне, чуттєве дівоче тіло, вбране в дорогий одяг. Тепер вона стала стрункішою і більше була схожа на жінку, ніж на дівчинку. Просякнута потом полотняна сукня пристала їй до тіла так, аж видно груди та ребра під ними, плаский живіт, вузькі стегна й довгі ноги. Обличчя було вимазане брудом, а кучері розпатлані. Щось її збентежило, злякало та приголомшило, але від того її обличчя сяяло ще сильніше. Джек був зачарований. Він відчув щось у крижах — щось таке, чого раніше не відчував.
Юнак пішов за нею, не знаючи, що робити. Ось він сидів на стіні й дивився на неї, а ось уже поспішав за нею крізь браму. Джек наздогнав її на вулиці за межами пріорату. Від неї пахнуло мускусом, наче вона до цього важко працювала. Він згадав, як колись від неї пахло квітами.
— Що в тебе сталося? — спитав він.
— Нічого не сталося, — коротко відповіла вона й пришвидшила ходу.
Джек не відставав.
— Ти не пам’ятаєш мене. Коли ми бачилися минулого разу, ти пояснювала мені, звідки беруться діти.
— Замовкни і йди геть! — закричала вона.
Джек зупинився, неймовірно розчарований. Мабуть, він сказав щось не те.
Вона повелася з ним як з надокучливою дитиною. Йому було тринадцять, але з висоти своїх вісімнадцяти чи, може, й більше років, вона, мабуть, однаково вважала це дитинством.
Він побачив, як Принцеса наблизилася до хатини, витягла ключ, що висів на ремінчику в неї на шиї, і відімкнула двері.
Вона живе тут!
Це змінювало все.
Раптом перспектива залишити ліс і жити в Кінгзбриджі здалася Джекові не такою вже й поганою. Він бачитиме Принцесу щодня — за це хлопець міг багато чого стерпіти.
Джек так і стояв на дорозі, дивлячись на її двері, але вона не виходила. То було дивне відчуття — стояти серед вулиці та сподіватися побачитися з кимось, хто ледь його знає, — але він не хотів нікуди йти. У ньому спалахнуло якесь нове почуття. Ніщо вже не здавалося йому важливим — ніщо, окрім Принцеси. Він міг думати тільки про неї. Він був зачарований. Він був одержимий.
Він закохався.
Частина третя
1140–1142
Розділ 8
I
Повія, яку обрав Вільям, була не дуже гарною, але мала пишні груди й густе кучеряве волосся, що сподобалося молодому лордові. Дівка ліниво наблизилася до нього, хитаючи стегнами, і Вільям побачив, що вона старша, ніж здавалося, — років двадцяти п’яти — тридцяти — і що, попри невинну усмішку, її погляд жорсткий і розважливий. Наступним обирав Волтер. Він уподобав мініатюрну, вразливу на вигляд дівчину з хлоп’ячою, пласкогрудою статурою. Коли Вільям із Волтером визначилися, настала черга інших чотирьох лицарів.