Вони підвелися на ноги. Вільям і досі відчував збудження.
— Чому б і вам їй не вдути? — сказав він Джервазові та Г’ю.
Він охоче ще раз подивився б цю виставу, але його друзі були не в захваті від цього задуму.
— Мене там лярвочка чекає, — озвався Г’ю.
— Мене також, — додав Джерваз.
Повія підвелася та поправила сукню. З її обличчя тяжко було щось зрозуміти. Вільям спитав у неї:
— Не так уже й погано, скажи?
Вона стала перед ним, втупивши в нього погляд, а потім зморщила губи та плюнула. Вільям відчув, як його обличчя вкрилося теплою липкою рідиною: Волтерове сім’я залишилося в неї в роті. У нього аж в очах потемнішало. Розлючений, він уже заніс руку, щоб ударити жінку, але та дременула за перегородки. Волтер з іншими лицарями зайшлися сміхом. Вільямові це не здавалося смішним, але він не міг ганятися за повією зі спермою на обличчі, тож усвідомив, що єдиний спосіб зберегти гідність — це удати, ніби нічого не сталося, і він засміявся разом з усіма.
— Сподіваюся, лорде, ти не завагітнієш від Волтера! — сказав Бридкий Джерваз, і всі зареготали ще гучніше.
Навіть Вільямові це здалося смішним. Вони разом вийшли з хатини, спираючись один на одного та протираючи очі. Дівки з тривогою дивилися на них: вони чули, як кричала Вільямова повія, і злякалися. З-за перегородок із цікавістю визирали інші відвідувачі борделю. Волтер сказав:
— Вперше бачу, щоб дівка цим прискала! — І вони знову засміялися.
Біля дверей стояв один із Вільямових зброєносців зі спантеличеним виразом на обличчі. То був юний хлопчина, який, схоже, ніколи не відвідував борделів. Він боязко всміхнувся, немов не наважувався приєднатися до веселощів. Вільям заговорив до нього:
— А ти що тут робиш, бовдуре нахнюплений?
— Лорде, вам прийшла звістка, — мовив зброєносець.
— Ну то не гай часу, кажи, в чому річ!
— Мені дуже шкода, лорде, — промовив хлопець.
Він був такий переляканий, що, здавалося, от-от розвернеться й дремене геть від хатини.
— Про що ти шкодуєш, гівнюче?! — заволав Вільям. — Що за звістка?
— Лорде, ваш батько помер, — випалив хлопець і розридався.
Вільям витріщився на нього, приголомшений. Помер? Як так помер?
— Він же ж був здоровий! — по-дурному крикнув він.
Вільямів батько вже не міг брати участі в битвах, але то не дивно для чоловіка, якому було майже п’ятдесят.
Зброєносець тим часом не припиняв ревіти. Вільям згадав батька під час їхньої останньої зустрічі: дебелого чоловіка із червоним обличчям, щирого й запального, сповненого життя. І то було лише… Тут він із деяким збентеженням усвідомив, що востаннє вони бачилися майже рік тому.
— Що сталося? — спитав він зброєносця. — Що з ним сталося?
— У нього був удар, мілорде, — схлипнув зброєносець.
Удар. До Вільяма нарешті почало доходити. Той кремезний, бурхливий, завзятий чоловік зараз лежав десь на кам’яній плиті, безпорадний і холодний…
— Я маю їхати додому, — раптом сказав Вільям.
— Спершу треба відпроситися в короля, — м’яко зауважив Волтер.
— Твоя правда, — невиразно пробурмотів Вільям. — Я маю просити дозволу.
Його думки геть переплуталися.
— Розплатитися з хазяйкою борделю? — спитав Волтер.
— Так. — Вільям простягнув Волтерові гаманець.
Хтось накинув Вільямові на плечі плащ. Волтер щось пробурмотів хазяйці борделю та дав їй грошей. Г’ю Сокира відчинив двері перед Вільямом, і вони вийшли.
Мовчки йшли вулицями містечка. Вільям почувався віддаленим, немов дивився на все згори. Він не міг сприйняти той факт, що його батька більше не існувало. Коли наблизилися до королівської ставки, він спробував опанувати себе.
Королівський двір розмістився в церкві, адже в містечку не було ані замку, ані ратуші. То була маленька, проста кам’яниця, пофарбована усередині в червоне, синє й оранжеве. Посередині на підлозі горіло вогнище, і вродливий король із шатеновим волоссям сидів, витягнувши ноги, на дерев’яному троні — у позі, в якій він зазвичай відпочивав. На ньому було бойове вбрання, високі чоботи та шкіряна туніка, але на голові замість шолома сиділа корона. Вільям із Волтером проштовхалися крізь натовп прохачів, що юрмилися біля дверей церкви, кивнули вартовим, які відтісняли простолюд, і наблизилися до короля. Стефан розмовляв зі щойно прибулим графом, але помітив Вільяма й негайно перервав розмову.