— Зажди, — перебив Вільям. — Куди поїхали твої сини?
— У Кінгзбридж, мілорде, працювати на будівництві собору, бо вони хочуть одружитися, як і всі молоді, а моя земля не прогодує три родини.
Вільям постарався запам’ятати на майбутнє, що молодь поїхала працювати на будівництві Кінгзбриджського собору.
— Твоя ділянка достатньо велика, щоб прогодувати одну родину, але ти все одно не платиш ренту.
Етельстан знову забурмотів щось про своїх свиней. Вільям злобно дивився на нього, але не слухав. «Я знаю, чому ти не платив, — думав він. — Ти чув, що твій лорд хворий, і вирішив обдурити його, поки він не здатний захистити свої права. Четверо інших порушників вважають так само. Грабують нас, поки ми слабкі!»
На мить Вільям сповнився жалості до себе. Він був певен, що ті п’ятеро, які вважали себе неабиякими розумниками, зараз потайки сміються з нього. Що ж, доведеться дати їм науку.
— Ґілберте, Г’ю, візьміть цього селюка та тримайте міцно, — тихо сказав він.
Етельстан і досі щось бурмотів. Лицарі спішилися та підійшли до нього. Його розповідь про свинячу чуму одразу ж обірвалася. Лицарі схопили його за руки, і він сполотнів зі страху.
Вільям так само тихо звернувся до Волтера:
— Твої кольчужні рукавиці з тобою?
— Так, мілорде.
— Надінь їх. Провчи Етельстана. Тільки не перестарайся — хай стане прикладом для інших.
— Добре, мілорде.
Волтер дістав із саков пару шкіряних рукавиць, оздоблених кольчужними вставками. Він надівав їх дуже повільно. Селяни з острахом дивилися на це, а Етельстан застогнав від жаху.
Волтер зліз із коня, підійшов до Етельстана та вдарив його у живіт затягнутим у рукавицю кулаком. Звук удару був напрочуд гучний. Етельстан зігнувся навпіл, йому забракло повітря навіть крикнути. Ґілберт і Г’ю підвели його, і Волтер{2} ударив його в обличчя. З рота та носа селянина потекла кров. Одна із жінок, що стояли поруч, із криком кинулася на Волтера.
— Припиніть! Облиште! Не вбивайте його!
Волтер відштовхнув її, а двоє інших жінок підхопили та відтягнули від нього. Вона кричала й виривалася. Решта селян у німій тиші дивилася, як Волтер методично б’є Етельстана, аж доки той знепритомнів і осів на землю із залитим кров’ю обличчям і заплющеними очима.
— Відпустіть його, — сказав нарешті Вільям.
Ґілберт і Г’ю забрали від Етельстана руки. Той упав і не рухався. Жінки відпустили його дружину, і вона в сльозах підбігла до непритомного та впала поруч із ним навколішки. Волтер зняв рукавиці та стер кров зі шматками плоті з кольчужного оздоблення.
Вільям уже втратив інтерес до Етельстана. Він подивився навколо й помітив двоповерхову дерев’яну будівлю біля струмка, що здавалася зовсім новою. Вказав на неї і спитав Артура:
— Що це таке?
— Вперше бачу, мілорде, — нервово відповів Артур.
Вільямові здалося, що він бреше.
— Це водяний млин, чи не так?
Артур знизав плечима, але його байдужість була непереконливою.
— Що ж іще то може бути, якщо стоїть біля струмка?
Як він наважується бути таким зухвалим, коли в нього на очах за наказом Вільяма селянина щойно побили до півсмерті? Він спитав, майже з відчаєм у голосі:
— Хіба моїм віланам дозволено будувати млини без мого дозволу?
— Ні, мілорде.
— Знаєш, чому це заборонено?
— Тому що вони мають везти зерно на панські млини та платити за молоття.
— Бо це приносить гроші лордові.
— Так, мілорде, — погодився Артур, але далі заговорив поблажливим тоном, що ним зазвичай розтлумачують дитині якісь елементарні істини: — Але якщо вони заплатять штраф за те, що збудували млин, лорд не матиме втрати.
Його тон страшенно дратував Вільяма.
— Ні, матиме. Штраф ніколи не зрівняється з постійною платою за молоття. Тому селяни й будують млини. І саме тому мій батько не дозволяв такого.
Він не дав Артурові відповісти, підострожив коня та поїхав до млина. Лицарі попрямували за ним, а слідом безладним натовпом попленталися селяни.
Вільям наблизився. Тепер у нього не лишилося жодних сумнівів, що то за будівля. Швидкий потік крутив велике колесо. Колесо крутило вал, що проходив через бічну стіну млина. То була міцна будівля, зведена на роки. Той, хто побудував її, розраховував, що зможе користуватися нею дуже довго.
Мельник стояв біля дверей із завчасно підготовленим виразом ображеної невинності на обличчі. У приміщенні в нього за спиною лежали охайно складені мішки із зерном. Вільям спішився. Мельник шанобливо вклонився, але лордові здалося, що на обличчі в того промайнула зневажлива посмішка. У Вільяма знову з’явилося болісне відчуття, що його вважають ніким, і ця нездатність нав’язати їм свою волю змушувала його почуватися безсилим. Обурення та розчарування розпалили його, і він гнівно закричав на мельника: