Він так здивувався, що спершу не міг повірити очам. Тут Агнеса просичала:
— Томе! Дивись!
Він зрозумів, що дружина теж її впізнала.
Не могло бути жодних сумнівів: він знав ту свиню так само добре, як Альфреда або Марту. Її вправно тримав чолов’яга з міцною статурою та червонощоким обличчям людини, що їсть м’яса вдосталь, а може й дещо надмірно: то, безперечно, був різник. Том з Агнесою витріщилися на нього, а він не міг їх не помітити, адже вони перегородили йому дорогу.
— Що? — спитав різник, збентежений їхніми поглядами, силкуючись пройти.
Тишу порушила Марта.
— Це наша свиня! — збуджено сказала вона.
— Це правда, — мовив Том, спокійно дивлячись на різника.
На мить на його обличчі з’явилася хитра гримаса, і Том зрозумів, що той знає: свиня крадена. Однак чолов’яга сказав:
— Я щойно віддав за неї п’ятдесят пенсів, тому тепер вона моя.
— Хоч би кому ти їх віддав, той не мав права продавати цю свиню. Тому й не дивно, що ти купив її так дешево. У кого сторгував?
— У селянина.
— Ти знаєш його?
— Ні. Послухай, я гарнізонний різник. Я не можу просити кожного фермера, що продає мені свиню чи корову, привести із собою дванадцятьох людей, які присягнуть, що вона належить йому.
Він розвернувся, щоб піти, але Том схопив його за руку й зупинив. Той на секунду розізлився, але зрозумів: якщо дійде до бійки, йому доведеться випустити свиню, і хтось із Томової родини може її схопити, а тоді вже різник муситиме доводити, що то його свиня. Тому він стримався та сказав:
— Якщо маєш претензії — іди до шерифа.
Том на мить замислився, але відкинув такий варіант. Він не мав доказів. Натомість він спитав:
— Який він мав вигляд — той, хто продав тобі мою свиню?
Різник зирнув убік і відповів:
— Такий самий, як і в інших.
— Він прикривав рота?
— Ось тепер пригадую, що так.
— Це вигнанець, він приховував каліцтво, — різко сказав Том. — Ти, звісно, не звернув на це уваги.
— Дощ так і ллє! — запротестував різник. — Усі по вуха закутані.
— Просто скажи мені, чи давно він пішов.
— Щойно.
— А куди?
— У шинок, куди ж іще.
— Тринькати мої гроші, — з огидою мовив Том. — Ну все, йди собі. Може, і тебе колись пограбують, і тоді ти також злитимешся на людей, що купують товар запівдарма без зайвих запитань.
Різник сердився та хотів якось одповісти, але трохи подумав і вирішив, що краще йому просто зникнути.
Агнеса спитала:
— Чому ти його відпустив?
— Тому що його тут знають, а я — чужинець, — пояснив Том. — Якщо я поб’юся з ним, то звинуватять мене. У свині на дупі не написано, що вона моя, тож звідки знати, чия вона насправді?
— Але всі наші збереження…
— Ми ще можемо повернути гроші за неї, — сказав Том. — Замовкни й дай мені подумати.
Сварка з різником роздратувала його, і він зірвався на Агнесі.
— Десь у цьому місті бродить чолов’яга без губ і з п’ятдесятьма пенні в кишені. Нам треба лиш знайти його та забрати гроші.
— Так, — рішуче мовила Агнеса.
— Іди назад — туди, звідки ми прийшли. Іди аж до подвір’я собору. Я рушу далі й підійду до собору з іншого боку. Потім пройдемо наступною вулицею, потім — ще однією. Якщо його не буде на вулиці, то він у пивниці. Як побачиш його, лишайся поруч і відправ Марту шукати мене. Альфред піде зі мною. Старайся не привертати уваги крадія.
— Не хвилюйся, — похмуро сказала Агнеса. — Мені потрібні ці гроші, щоб прогодувати дітей.
Том торкнувся її руки й усміхнувся.
— Ти — левиця, Агнесо.
Дружина на мить зазирнула йому в очі, раптом підвелася навшпиньки та поцілувала його в губи — недовго, але сильно. Потім розвернулася та пішла назад через ринкову площу, тягнучи Марту за собою; Том з Альфредом рушили в інший бік.
Крадій, схоже, почувався безпечно. Коли той викрав свиню, Том прямував у Вінчестер. Злодюга тікав у протилежному напрямку, щоб продати її в Солсбері. Але вигнанка Елена розповіла Томові про перебудову тамтешнього собору, тому він змінив плани й, таким чином, наздогнав свинокрада, хоч і не збирався. Однак злодій думав, що вже ніколи не побачить хазяїна свині, тож завдяки цьому Том міг захопити його зненацька.
Том повільно йшов брудною вулицею і вдивлявся у відчинені двері, стараючись не привертати уваги. Він намагався бути ненав’язливим, адже ця пригода могла закінчитися бійкою, і йому не хотілося, щоб хтось запам’ятав рослого муляра, який нишпорив по місту. Більшість будинків були звичайнісінькими халупами з колод і глини, вкритими очеретом, з підлогою, засланою соломою, вогнищем посередині й нечисленними саморобними меблями. Діжка та лавки всередині вказували на шинок; ліжко в кутку, закрите завіскою, — на лігво повії; шумний натовп навколо столу — на те, що там іде гра в кості.