— Хто твій чоловік, дівко? — спитав Вільям.
— Вона не має… — почав її батько, але було вже пізно.
— Едмунд, — відповіла дівчина.
— То ти одружена. А хто твій батько?
— Я, — сказав чорнобородий. — Теобальд.
Вільям обернувся до Артура.
— Теобальд вільний?
— Він вілан, мілорде.
— А хіба лорд не має права першої ночі, коли донька вілана йде заміж?
Артур був приголомшений.
— Мілорде! Цього примітивного звичаю не згадували в нашій частині світу, скільки я себе пам’ятаю!
— Знаю, — кивнув Вільям. — Натомість батько сплачує штраф. Скільки сплатив Теобальд?
— Він іще не сплатив, мілорде, але…
— Не сплатив! А вона вже має гладке рожевощоке маля!
Теобальд сказав:
— Ми не мали грошей, мілорде, а вона вже була важка від Едмунда й хотіла одружитися, а тепер ми можемо заплатити, бо зібрали врожай.
Вільям усміхнувся дівчині.
— Покажи мені малюка. — Та з острахом подивилася на нього. — Ну ж бо. Дай його мені.
Зі страху вона не наважувалася віддати йому дитину. Вільям підійшов ближче й обережно взяв у неї малюка. Очі матері сповнилися жахом, але вона не чинила спротиву.
Маля заверещало. Вільям ще трохи потримав його, а потім схопив за ніжки й різко підкинув — так високо, як міг.
Мати несамовито заверещала, дивлячись, як підлетіла її дитина.
Її батько випростав руки та кинувся ловити маля.
Поки дівчина заходилася від крику, Вільям вчепився в її сукню та смикнув. Оголилося пишне юне тіло.
Батько дівчини щасливо впіймав маля.
Дівчина розвернулася, намагаючись утекти, але Вільям схопив її та кинув на землю.
Її батько віддав малюка якійсь жінці й обернувся до Вільяма. Той сказав:
— Раз я не отримав належне в шлюбну ніч, а штраф не був сплачений, я беру те, що ви мені заборгували.
Батько рушив на нього.
Вільям оголив меча.
Чоловік зупинився.
Вільям глянув на дівчину, що лежала в нього під ногами, намагаючись прикрити свою голизну. Її страх збуджував його.
— А після мене нею займуться мої лицарі, — сказав він із вдоволеною посмішкою.
II
За три роки Кінгзбридж змінився до невпізнання.
Вільям не бував там з тієї Трійці, коли Філіп зібрав цілу армію добровольців і зруйнував задум Валер’яна Біґо. Тоді в селищі було тридцять-сорок дерев’яних хатин, що купчилися біля брами пріорату й уздовж брудної стежини, яка вела до мосту. Тепер, наближаючись до Кінгзбриджу через пагористі поля, він побачив, що будинків стало щонайменше втричі більше. Здалека вони здавалися коричневою облямівкою, що тягнулася під сірим муром пріорату, і всуціль заповнили територію між монастирем і річкою. Деякі з тих будинків були доволі великі. На подвір’ї пріорату видніли нові кам’яниці, а стіни собору помітно підросли. Біля річки з’явилися дві нові пристані. Кінгзбридж перетворювався на місто.
Ця картина підтвердила підозру, що зародилась у Вільяма після повернення з війни. Поки він їздив графством, стягував борги за ренту та карав неслухняних віланів, він постійно чув розмови про Кінгзбридж. Молоді люди, що не мали своєї землі, їхали туди на заробітки. Заможні родини відправляли дітей у монастирську школу. Власники дрібних господарств продавали яйця та сир людям, що працювали на будівництві, а на свята всі неодмінно вирушали в Кінгзбридж, хоча собор іще не був збудований. Нині саме було свято — Михайлів день, який цього року припадав на неділю. Стояв теплий осінній ранок, погода для подорожі була ідеальною, тому й людей мало надійти чимало. Вільям сподівався дізнатися, чим їх приваблює Кінгзбридж.
Його супроводжували ті самі п’ятеро поплічників. Звістка про Вільямів об’їзд поширювалася з моторошною швидкістю, і вже за кілька днів селяни знали, чого їм очікувати. Коли Вільям наближався до якогось селища, вони відправляли дітей і жінок ховатись у лісі. Вільяма неймовірно тішила власна здатність вселяти страх у серця: так він вказував людям на їхнє місце, і вони нарешті починали розуміти, хто в них головний!
Коли його загін наблизився до Кінгзбриджу, лорд пустив коня риссю, і решта наслідували його приклад. Швидкість завжди вражала: люди відстрибували на узбіччя або тікали в поля, щоб врятуватися від здоровезних коней.
Вершники з гуркотом проїхали дерев’яним мостом, не звертаючи уваги на збирача мита, але вузенькою вуличкою перед ними рухався віз, завантажений діжками з вапном, який тягнуло двійко дужих повільних волів, тому лицарським коням довелося різко сповільнитися.