Поки обмірковував усе, що побачив, Вільям дедалі ясніше усвідомлював, що чимала частка провини в занепаді Ширингського графства лежить на пріорі Філіпі. Молодь тікала з ферм працювати на будівництві, а Ширинг — перлина графства — опинився в тіні нового міста Кінгзбридж, що так швидко зростало. Мешканці платили ренту Філіпові, а не Вільямові, а люди, що купували товари на ринку, несли гроші пріорату, а не графству. До того ж Філіп мав ліс, овечі ферми та каменярню, які колись збагачували графа.
Вільям зі своїми людьми повернувся до ринку. Він вирішив придивитися ближче й поїхав просто через натовп. Кінь ступав повільно. Люди не кидалися врозтіч з переляку. Коли кінь штовхав їх, вони дивилися на Вільяма роздратовано, а не боязко, і відступали неквапливо, немов робили послугу. Тут ніхто його не боявся, і це бентежило лорда. Коли люди тебе не бояться, вони можуть утнути що завгодно.
Він заїхав у наступний ряд і рушив ним, його лицарі не відставали. Повільний рух натовпу дратував. Пішки було б швидше, але Вільям був певен, що тоді непокірні мешканці Кінгзбриджу наважаться штовхати його.
Він був уже на півдорозі до кінця ряду, коли побачив Алієну.
Вільям різко зупинив коня та витріщився на неї.
То була вже не та худа, напружена й перелякана дівчина в деревняках, якою він бачив її тут на Трійцю три роки тому. Її обличчя, тоді витягнуте від настороги, знову покруглішало, а сама вона мала щасливий здоровий вигляд. Її темні очі весело блищали, а кучері танцювали навколо обличчя, коли Алієна кивала.
Вона була така прекрасна, що Вільямові аж запаморочилося в голові від нестримного бажання.
На ній був пурпуровий плащ, пишно оздоблений вишивкою, а на тонких пальцях блищали персні. Поруч із нею стояла старша жінка, схожа на служницю.
«Вона має гроші, казала мати. Ось як Річард став зброєносцем і потрапив до війська короля Стефана, ось звідки в нього така файна зброя, — подумав Вільям. — Чорти б її взяли! Вона була нужденною та безпорадною дівчинкою — як їй це вдалося?»
Вона стояла біля ятки з кістяними голками, шовковими нитками, дерев’яними наперстками та іншим начинням для шиття й жваво обговорювала щось із торговцем — низеньким чорнявим євреєм. Її поза була вольовою, а сама вона — спокійною та самовпевненою. До неї повернулося самовладання графської дочки.
Алієна видавалася значно старшою. Вона і була старшою: Вільямові виповнилося двадцять чотири роки, отже, їй має бути двадцять один. Але вона здавалася ще дорослішою. У ній не залишилося нічого від дитини. То була вже цілком сформована жінка.
Алієна звела очі й побачила його.
Коли Вільям востаннє дивився їй в очі, вона зашарілася та втекла. Тепер вона впевнено стояла, вп’явшись в нього очима.
Він спробував зобразити на обличчі багатозначну посмішку.
Відповіддю йому був вираз нищівного презирства.
Вільям відчув, як спалахнуло його обличчя. Вона залишилася така сама пихата, як і раніше, і глузувала з нього так само, як і п’ять років тому. Він принизив і зґвалтував її, але вона більше не боялася його. Вільям хотів заговорити до неї та нагадати: він може повторити те, що зробив колись, — але не хотів кричати через голови людей. Він немов поменшав під її непохитним поглядом. Хотів зневажливо посміхнутися, але натомість вийшла дурнувата гримаса. Нездатний побороти зніяковіння, Вільям розвернувся й підострожив коня, але натовп однаково сповільнював його, і він відчував на собі її вбивчий погляд, який пропалював наскрізь, поки жеребець нестерпно повільно ніс його геть.
Коли лорд нарешті виїхав з ринку, дорогу йому перегородив пріор Філіп.
Валлієць-коротун стояв, вперши руки в боки й агресивно задерши голову. Він був уже не такий худий, як колись, а його коротеньке волосся зарано посивіло. Пріор тепер не здавався замолодим для свого сану. Його блакитні очі палали гнівом.
— Лорде Вільяме! — з викликом гукнув він.
Вільям згадав, що має звинуватити Філіпа, і відкинув думки про Алієну.
— Радий, що зустрів тебе, пріоре.
— Я також, — сердито відповів Філіп, а його брови суворо супилися.
— Ти тут ринок влаштував, — із претензією сказав Вільям.
— То й що?
— Навряд чи король Стефан давав дозвіл на ринок у Кінгзбриджі. І, як я знаю, жоден інший король теж не давав.
— Як ти смієш?! — обурився Філіп.