— Ані мені, ані комусь іще…
— Ти! — закричав Філіп, перебивши його. — Як ти смієш бовкати щось про дозволи, коли сам упродовж місяця палив і ґвалтував по всьому графству та скоїв щонайменше одне вбивство?!
— Це ніяк не стосується…
— Як ти наважився явитись у монастир і питати щось про дозволи?! — заволав Філіп.
Він зробив крок уперед, вказуючи пальцем на Вільяма, і його кінь нервово ступив убік. На диво, Філіпів голос був потужніший за Вільямів, і лорд не міг вставити ані слова. Навколо зібралися ченці, робітники-добровольці й покупці з ринку, які зацікавлено стежили за суперечкою. Філіпа неможливо було спинити.
— Після того, що ти накоїв, ти мав сказати лише одне: отче, я згрішив! Ти мав увійти в пріорат і стати на коліна! Ти маєш просити прощення, якщо хочеш уникнути пекельного полум’я!
Вільям зблід. Згадка про пекло завжди вселяла в нього непереборний жах. Він відчайдушно старався перебити Філіпа й жебонів:
— А твій ринок? А що твій ринок?
Філіп не звертав на нього уваги. Його охопив праведний гнів.
— Проси прощення за свої жахливі вчинки! — закричав він. — На коліна! На коліна, інакше горіти тобі в пеклі!
З переляку Вільям уже був готовий повірити, що на нього чекає пекельний вогонь, якщо він не стане на коліна перед Філіпом і не покається. До того ж він давно не сповідався — попри те, що, крім гріхів, скоєних під час поїздки графством, убив чимало людей на війні. Що, як він помре без сповіді? Вільям аж затремтів від думки про вічне полум’я та чортів із гострими ножами.
Філіп сунув на нього, погрожуючи пальцем, і кричав:
— На коліна!
Вільям змусив коня відступити. Він у відчаї озирнувся навколо. Його обступив натовп. Вільямові лицарі були спантеличені: вони не знали, як протистояти беззбройному монахові, що погрожував їм усіма пекельними карами. Вільям більше не міг витримувати приниження. Після зустрічі з Алієною це було занадто. Він натягнув віжки, і кінь позадкував просто на людей. Натовп розступився перед його могутніми копитами. Вільям підострожив коня та рвонув уперед. Глядачі розбіглися. Він пустив жеребця галопом. Палаючи від сорому, Вільям промчав крізь браму пріорату, а за ним — його лицарі, немов зграя гавкучих псів, коли їх шугне бабця з мітлою.
Вільям тремтів зі страху на кам’яній підлозі каплички в єпископському палаці, сповідуючись у своїх гріхах. Єпископ Валер’ян слухав його мовчки. Вільям перелічував убивства, побиття й зґвалтування, скоєні ним, а з обличчя єпископа не сходив вираз погорди. Навіть сповідуючись, Вільям не міг позбутися ненависті до бундючного священника з його чистими білими руками, які той складав на грудях, і напівпрозорими ніздрями, що ворушилися, немов він відчував якийсь сморід. Вільям неймовірно страждав від того, що має просити відпущення у Валер’яна, але гріхи його були такі тяжкі, що відпустити їх не зміг би жоден звичайний священник. Тому він, охоплений жахом, стояв на колінах, поки Валер’ян не наказав йому поставити свічку в каплиці Ерлскаслу та стежити, щоб така свічка горіла завжди, і сказав, що його гріхи відпущено.
Страх, немов туман, потроху розвіявся.
Вони вийшли з каплиці в димну залу й сіли біля вогнища. Осінь потроху переходила в зиму, і у великій кам’яній будівлі було прохолодно. Помічник кухаря подав їм гарячий пряний хліб із медом та імбиром, і Вільям нарешті відчув полегшення.
Потім він пригадав іще одну свою проблему. Варфоломіїв син Річард заявляв свої претензії на графство, а Вільямові бракувало грошей, щоб зібрати військо, яке вразило б короля. Упродовж минулого місяця він зібрав чимало грошей, але їх однаково було недостатньо. Вільям зітхнув і сказав:
— Цей чортів монах п’є кров Ширингського графства.
Валер’ян відщипнув хліб білою рукою з довгими, немов лапи павука, пальцями.
— Я все думав, коли ж ти нарешті дійдеш такого висновку.
Валер’ян, безперечно, з’ясував усе задовго до Вільяма. У цьому він мав перевагу. Вільямові не хотілося розмовляти про це з ним, але він потребував поради єпископа з питань закону.
— Король не давав дозволу на влаштування ринку в Кінгзбриджі, правда ж?
— Наскільки мені відомо — ні.
— Тоді Філіп порушив закон.
Валер’ян знизав кістлявими, загорнутими в чорне плечима.
— Можна сказати й так.
Цей факт, схоже, мало цікавив Валер’яна, але Вільям наполягав:
— Його треба зупинити.
Валер’ян тонко усміхнувся.
— Ти не можеш вчинити з ним, як вчинив зі своїм віланом, який без дозволу віддав дочку заміж.
Вільям зашарівся: Валер’ян згадав один із гріхів, у яких він щойно сповідався.