Він був сам не свій від гніву. Цей бойовий кінь коштував шалених грошей і пройшов із ним чимало битв упродовж року громадянської війни; втратити його через удар сокири каменяра було неймовірно прикро. Вільям перестрибнув через тіло тварини й оскаженіло кинувся на Отто.
Отто не був легкою жертвою. Він схопив сокиру обома руками та відбивав Вільямові удари сокирищем із серцевини дуба. Вільям бив дедалі сильніше, змушуючи його відступати. Попри немолодий вік, Отто мав потужні м’язи й жодного разу не здригнувся під ударами Вільяма. Вільям схопив меча обома руками та вдарив сильніше. Каменяр знову відбив удар сокирищем, але цього разу лезо меча застрягнуло в деревині. Тепер уже Отто наступав, а Вільям задкував. Вільям потягнув сильніше й висмикнув лезо, але Отто був уже близько.
Вільям раптом злякався за своє життя.
Отто заніс сокиру. Вільям відступив. Його нога на щось натрапила, і він перечепився через тіло свого коня. Вільям упав у калюжу теплої крові, але не впустив меча. Отто стояв над ним, здійнявши сокиру. Коли він ударив, Вільям щосили відкотився вбік. Він відчув свист повітря, коли лезо пронеслося поруч із його обличчям, а потім підхопився на ноги та з мечем пішов на каменяра.
Воїн відійшов би вбік, перш ніж витягати зброю із землі, знаючи, що людина, яка завдала невдалого удару, неймовірно вразлива. Але Отто був не воїном, а просто нерозсудливим дурнем, тому стояв, схопившись за сокирище однією рукою й випроставши другу вбік для рівноваги, і його тіло було легкою ціллю. Вільям квапливо завдав удару, майже наосліп, — і влучив. Жало меча проштрикнуло Отто груди. Вільям устромив меча глибше, крізь ребра. Каменяр відпустив сокиру, і на його обличчі з’явився добре знайомий Вільямові вираз: очі розширилися, немов від здивування, рот розкрився в німому крику, а шкіра раптом посірішала. То був вигляд людини, що зазнала смертельної рани. Вільям ще глибше встромив лезо, щоб добити його напевне, а потім висмикнув. Очі Отто закотилися, червона пляма на його сорочці почала розповзатися, і він упав.
Вільям подивився навколо. Двоє каменярів тікали — мабуть, тому що бачили смерть свого лідера. Вони щось кричали іншим на бігу. Їхній спротив перетворився на втечу. Лицарі переслідували втікачів.
Вільям стояв на місці й важко дихав. Чортові каменярі наважилися чинити опір! Він подивився на Ґілберта. Той нерухомо лежав у калюжі крові із заплющеними очима. Вільям торкнувся його грудей: серце не билося. Ґілберт помер.
Вільям пішов навколо хатин, що й досі горіли, рахуючи тіла. Троє вбитих каменярів і жінка з дитиною, яких, схоже, розтоптали коні. Троє Вільямових воїнів були поранені, четверо коней убиті або скалічені.
Полічивши всіх, він зупинився поруч із трупом свого коня. Вільям любив цього коня сильніше за більшість людей. Після битви лорд зазвичай почувався бадьоро, але зараз був пригнічений. То була бійня. Легка прогулянка, під час якої вони мали прогнати беззахисних робітників, перетворилася на важкий бій із великими втратами.
Лицарі гналися за каменярами аж до лісу, але в лісі коні були безпорадні, тому вони повернули назад. Волтер під’їхав до Вільяма та глянув на мертвого Ґілберта, потім перехрестився й сказав:
— Ґілберт убив більше людей, ніж я.
— Таких, як він, мало й без того, щоб втрачати їх через чортового попа, — гірко промовив Вільям. — Я вже мовчу про коней.
— Хто б знав, — підхопив Волтер. — Вони билися жвавіше за заколотників Роберта Глостерського!
Вільям з відразою похитав головою.
— Не розумію, — сказав він, роздивляючись тіла, що лежали навколо. — І за що вони, в біса, билися?
Розділ 9
I
На світанку, коли більшість братів пішла в крипту на відправу, в дорміторії залишилося тільки двоє: Джонні Вісім-Пенсів, який підмітав підлогу з одного краю видовженого приміщення, і Джонатан, що грався в школу, з другого.
Пріор Філіп зупинився у дверях і подивився на Джонатана. То був уже майже п’ятирічний, жвавий і впевнений у собі хлопчик, який причаровував усіх своєю малечою поважністю. Джонні й досі одягав його як маленького монаха. Нині Джонатан удавав із себе наставника і вів урок перед уявними учнями.
— Неправильно, Ґодфрі! — суворо звернувся він до порожньої лавки. — Ти без обіду, якщо не вивчиш словодії!
Він, звісно ж, мав на увазі дієслова. Філіп захоплено усміхнувся. Він любив Джонатана, як власного сина. Хлопчик єдиний сповнював його життя справжньою радістю.