Джонатан гасав пріоратом, немов цуценя, і всі монахи пестили й балували його. Для більшості він був наче хатня тваринка, кумедна забавка. Але для Філіпа й Джонні ця дитина стала чимось більшим. Джонні любив малого як мати, а Філіп почувався його батьком, хоча й старався це приховати. Самого Філіпа змалку ростив добрий абат, тому опікуватися Джонатаном здавалося йому цілком природним. Він не лоскотав його й не бігав за ним, як робили інші ченці, а розповідав йому біблійні історії, грався з ним і приглядав за Джонні.
Пріор увійшов у кімнату, усміхнувся Джонні та сів на лавку разом з уявними учнями.
— Доброго ранку, отче, — урочисто привітався Джонатан. Джонні навчив його бути бездоганно ввічливим.
— Ти хотів би ходити в школу? — спитав Філіп.
— Я вже знаю латину, — похвалився Джонатан.
— Справді?
— Так. Слухай. Омніус плювіус бувіус тувіус номіне патрі амінь.
Філіп ледь стримав сміх.
— Схоже на латину, але то не зовсім вона. Брат Озмунд, наставник, навчить тебе вимовляти правильно.
Джонатан був дещо розчарований тим, що він, як виявилося, не знає латини.
— Зате я швидко бігаю, дивись! — сказав він і став ганяти з одного кутка дорміторію в інший.
— Чудово! — сказав Філіп. — І справді швидко.
— Так, і я можу ще швидше…
— Тільки не зараз, — сказав Філіп. — Послухай мене уважно. Я маю поїхати.
— А завтра повернешся?
— Ні, не так скоро.
— Через тиждень?
— Ні, навіть не через тиждень.
Джонатан подивився, вочевидь не розуміючи. Він не міг зазирнути в майбутнє більше ніж на тиждень. І тут його спантеличила нова загадка.
— А чому?
— Я маю зустрітися з королем.
— А-а.
Це також мало що значило для Джонатана.
— А поки мене не буде, ти мусиш ходити в школу. Домовилися?
— Так.
— Тобі вже майже п’ять років. Твій день народження наступного тижня. Ти з’явився в нас у перший день року.
— А звідки я взявся?
— Від Господа. Усе на світі створено Господом.
Ця відповідь не задовольнила Джонатана.
— Де я був до того? — наполягав він.
— Я не знаю.
Джонатан насупився. Було кумедно бачити похмурий вираз на його безтурботному дитячому обличчі.
— Я ж мав десь бути.
Філіп подумав, що коли-небудь хтось мусить розповісти Джонатанові, звідки беруться діти, і скривився від цієї думки. На щастя, це ще терпіло, і він змінив тему.
— Поки я буду відсутній, ти маєш навчитися рахувати до ста.
— Я вмію рахувати, — сказав Джонатан. — Один, два, три, чотири, п’ять, шість, сім, вісім, дев’ять, десять, одинадцять, дванадцять, тринадцять, чотирнадцять, хтотирнадцять, кудирнадцять, дедирнадцять…
— Незле, — похвалив Філіп, — але брат Озмунд навчить тебе більшого. Ти маєш спокійно сидіти в класі та робити все, що він тобі скаже.
— Я буду найкращим учнем! — випалив Джонатан.
— Подивимось.
Філіп ще трохи поспостерігав за ним. Розвиток малюка заворожував його: те, як він вивчав навколишній світ, і етапи, через які проходив. Його наполегливі заяви про те, що він може розмовляти латиною, чи рахувати, чи швидко бігати, були дуже цікаві: може, то необхідна прелюдія перед справжнім навчанням? Напевне, все це було частиною Божого задуму. Колись Джонатан стане чоловіком. Яким він буде тоді? Філіп спіймав себе на думці, що йому кортить побачити Джонатана дорослим. Але до того мине не менше часу, ніж потрібно для будівництва собору.
— Дай-но поцілую тебе й попрощаймося, — мовив Філіп.
Джонатан задер обличчя до Філіпа, і той поцілував його ніжну щічку.
— Прощавай, отче, — сказав він.
— Прощавай, сину мій, — відповів Філіп.
Він лагідно потиснув руку Джонні Вісім-Пенсів і вийшов.
Монахи виходили з крипти й прямували до трапезної. Філіп пішов у протилежному напрямку й увійшов у крипту — помолитися за успіх своєї місії.
Глибока журба охопила його, коли він дізнався, що сталось у каменярні. П’ятеро вбитих, і серед них — маленька дівчинка! Філіп усамітнився в себе в будинку й плакав, як дитина. П’ятьох із його пастви вбив Вільям Гамлейський і його зграя недолюдків. Філіп знав усіх убитих: Гаррі Ширингського, який був каменярем ще в лорда Персі; Отто Чорнопикого, смуглявого чоловіка, котрий розпоряджався на каменярні від самого початку; Марка, вродливого сина Отто; його дружину Олвен, що вечорами грала на пастуших дзвониках; і маленьку Норму, улюблену семирічну онуку Отто. Добросердні, богобоязливі, роботящі люди, які заслуговували на мирне життя й справедливість із боку своїх лордів. Вільям знищив їх, немов лис курчат. Цього було достатньо, щоб усі янголи заридали.