Філіп оплакав їх і поїхав у Ширинг вимагати правосуддя. Шериф категорично відмовився вживати якихось заходів.
— Лорд Вільям має власне військо — як я його заарештую? — відмагався шериф Юстас. — Король потребує людей, щоб битися проти Матильди. Що він скаже, якщо я ув’язню одного з найкращих його воїнів? Якщо висуну йому якісь обвинувачення, мене або негайно вб’ють його лицарі, або ж король Стефан повісить мене як зрадника.
Філіп усвідомив, що першою жертвою громадянської війни стала справедливість.
Потім шериф сказав йому, що Вільям поскаржився на Кінгзбриджський ринок.
Здавалося сміховинним, що Вільям, якому зійшло з рук убивство, тепер висуває дрібне звинувачення проти Філіпа, але пріор почувався безпорадним. Він і справді не мав дозволу на ринок і формально порушив закон, тож лишати це так було не можна. Він був Кінгзбриджським пріором. Усе, що Філіп мав, — це моральний авторитет. Вільям мав змогу зібрати військо лицарів, єпископ Валер’ян — скористатися своїми зв’язками на високому рівні, шериф — повноваженнями, наданими йому королем; а Філіп міг тільки одне: сказати, що добре, а що — погано. І якщо він втратить цей авторитет, то залишиться ні з чим. Тому він наказав припинити торгівлю на ринку.
І опинився у відчайдушному становищі.
Грошові справи пріорату значно покращилися — з одного боку, завдяки суворішому контролю, а з другого — завдяки прибуткам від ринку й овечих ферм, що постійно зростали. Але Філіп витрачав усе до останнього пенні на будівництво й навіть позичав гроші у вінчестерських євреїв — і він іще мав повернути цей борг. Тепер він одним махом втратив своє джерело безплатного каміння, доходи від ринку, а кількість робітників-добровольців, багато з яких ішло саме на ринок, також мала сильно поменшати. Йому доведеться розпустити половину будівельників і облишити надію збудувати собор за свого життя. До цього він не був готовий.
Філіп розмірковував, чи не сам винний у цьому. Може, він був надто самовпевнений, надто амбітний? Шериф Юстас натякнув на це.
— Філіпе, ви забагато на себе берете, — сердито сказав він. — Ви керуєте маленьким монастирем, ви лише пріор, але прагнете командувати і єпископом, і графом, і шерифом. Не вийде. Ми надто могутні для вас. Ви можете нам тільки докучати.
Юстас був бридким чолов’ягою із щербатими зубами та косим оком. Жовта мантія, в якій він ходив, була брудна. Але хай би яким вбогим він здавався, його слова вразили Філіпа в самісіньке серце. Він із болем визнавав, що каменярі не загинули б, якби він не став ворогом Вільяма Гамлейського. Але Філіп не міг не ворогувати з ним. Якби він відступив, постраждало б іще більше людей — таких, як мельник, якого Вільям убив, і донька вілана, що її лорд і його лицарі зґвалтували. Філіп мав чинити опір.
А це означало, що він має зустрітися з королем.
Це було йому не до вподоби. Колись він уже бачився з королем — у Вінчестері, чотири роки тому — і, хоч одержав те, по що прийшов, почувався страшенно ніяково при дворі. Король був оточений лукавими й безпринципними людьми, що змагалися за його увагу та гризлися за його милості, а Філіп вважав таких людей ницими. Вони прагнули заможності й становища, на які не заслуговували. Філіп не міг зрозуміти їхніх ігор: на його думку, найкращий спосіб здобути щось — це заслужити, а не підлещуватися до дарувальника. Але тепер він не мав вибору, окрім як увійти в їхній світ і грати за їхніми правилами. Лише король міг надати Філіпові дозвіл мати ринок. Тобто лише король міг врятувати собор.
Філіп помолився й вийшов із крипти. Сходило сонце, і на сірих кам’яних стінах майбутнього собору грали рожеві відлиски. Будівельники, що працювали від світанку до смеркання, тільки починали роботу: відчиняли двері своїх хатин, гострили інструменти й замішували розчин. Втрата каменярні ще не вплинула на будівництво: вони від самого початку заготовляли каміння швидше, ніж використовували, і тепер мали достатній запас на багато місяців.
Настав час їхати. Усе було готово.
Король наразі перебував у Лінкольні, і Філіп мав супутника — Річарда, брата Алієни. Після того як юнак кілька років воював за короля як зброєносець, Стефан посвятив його в лицарі. Річард повернувся додому, щоб оновити своє спорядження, і тепер повертався в королівське військо.
Алієна досягнула неймовірних успіхів у торгівлі вовною. Вона вже не продавала вовну Філіпові, а сама вела справи з фламандськими купцями. Цьогоріч вона навіть хотіла скупити всю вовну, зібрану пріоратом. Вона заплатила б менше, але Філіп одержав би гроші раніше. Він відмовився. Однак те, що Алієна взагалі могла зробити таку пропозицію, вже засвідчувало її успіх.