— Річарде Кінгзбриджський! Радий твоєму поверненню!
— Дякую, мілорде королю, — відповів Річард.
Філіп став поруч із ним і також низько вклонився.
— Ти зробив монаха своїм зброєносцем? — спитав Стефан.
Усі придворні зареготали.
— Це пріор Кінгзбриджський, Ваша величносте, — відповів Річард.
Стефан глянув ще раз, і було видно, що впізнав Філіпа.
— Звісно, я знаю пріора… Філіпа, — сказав він, але не так люб’язно, як говорив до Річарда. — Ти приїхав битися за мене?
Придворні знову зареготали.
Філіп зрадів, що король пригадав його ім’я.
— Я приїхав через те, що воля Господня щодо відбудови Кінгзбриджського собору потребує негайної допомоги мілорда короля.
— Я мушу все дізнатися, — нетерпляче перебив Стефан. — Приходь до мене завтра, коли я матиму більше часу.
Він розвернувся до графів і знову тихо заговорив до них.
Річард вклонився і відступив, і Філіп наслідував його приклад.
Філіп не поговорив з королем Стефаном ані наступного дня, ані через два, ані через три дні.
Першу ніч він провів у шинку, але його пригнічував постійний запах смаженого м’яса та сміх розбещених жінок. На жаль, у місті не було монастиря; Філіп міг би зупинитись і в єпископа, але його палац зайняв король, а всі будинки й собор — його почет. На другу ніч Філіп пішов на околицю міста, що звалася Вігфордом, де був монастир, який опікувався лепрозорієм. Там пріор знайшов вечерю з кінського хліба й розведеного пива, жорсткий матрац на підлозі, тишу зі світанку до смеркання, ранкові служби та ріденьку кашу без солі на сніданок — достатньо, щоб почуватися щасливим.
Щоранку він ходив до собору, прихопивши із собою неоціненну грамоту, що давала пріоратові право брати каміння з каменярні, але король не звертав на нього уваги. Поки інші прохачі обговорювали, хто нині у фаворі, а хто ні, Філіп стояв осторонь.
Він розумів, чому його змушують чекати. Уся церква була налаштована проти короля. Стефан не дотримав щедрих обіцянок, які витягнули з нього церковники на початку його правління. Він став ворогом свого брата єпископа Генріха Вінчестерського, підтримавши іншого претендента на сан архієпископа Кентерберійського. (Цей вчинок дуже розчарував Валер’яна Біґо, який мав плани скористатися з майбутнього архієпископського становища Генріха.) Але найтяжчим гріхом Стефана в очах церкви став арешт єпископа Роджера Солсберійського і двох його племінників — єпископа Лінкольнського та єпископа Ілійського — за звинуваченням у будівництві замків без дозволу. Хор звинувачень у святотатстві залунав з усіх соборів і монастирів графства. Це образило Стефана. Він казав, що єпископи як Божі люди не мають потреби в замках, а якщо вони будують собі замки, то не можуть розраховувати на те, що до них ставитимуться як суто до Божих людей. Він був щирий, але наївний.
Цей розкол залагодився, але король Стефан не хотів більше слухати скарги священників, тому Філіп мав чекати. Він скористався цим часом для роздумів. Йому рідко випадала така нагода, відколи він став пріором, і тепер Філіп зрозумів, як йому цього бракувало. Тепер раптом з’явилося багато вільних годин, які він присвячував своїм думкам.
Врешті-решт придворні стали триматися від нього на відстані, і ця пустка довкола зробила його помітнішим, тож Стефанові ставало дедалі складніше ігнорувати пріора. Вранці свого сьомого дня в Лінкольні Філіп глибоко занурився в роздуми про величну таємницю Трійці, коли раптом усвідомив, що хтось стоїть перед ним і звертається до нього й що цей хтось — король.
— Спиш із розплющеними очима, чоловіче? — спитав Стефан чи то із здивуванням, чи з роздратованістю.
— Перепрошую, мілорде, я задумався, — сказав Філіп і запізніло вклонився.
— Неважливо. Позич мені свій одяг.
— Що?
Філіп був надто здивований, щоб пам’ятати про манери.
— Я хочу дещо розвідати біля замку, а якщо перевдягнуся монахом, у мене не пускатимуть стріли. Ну ж бо — іди в каплицю та зніми сутану.
Філіп мав під сутаною саму нижню сорочку.
— Мілорде, у що ж мені тоді вдягнутись?
— Я й забув, які ви, монахи, цнотливі. — Стефан ляснув пальцями перед обличчям молодого лицаря. — Роберте, позич мені туніку, швидко.
Лицар, що розмовляв із дівчиною, швидким рухом зняв туніку, простягнув її королеві, а потім показав дівчині непристойний жест. Його друзі зайшлися сміхом і гулюканням.