Стефан відповів не одразу. Вони спустилися з пагорба до південно-західного кута замку й подивилися на донжон. Звідси він здавався гордовитим і неприступним. Повернувши за ріг, вони пройшли крізь браму, опинились у нижній частині міста й рушили уздовж південного муру замку. Філіп знову відчув небезпеку. Людям усередині замку нескладно буде дійти висновку, що ті двоє, які обходять замок колом, щось розвідують, і, таким чином, це логічна ціль — особливо той, у пурпуровій накидці. Щоб позбутися страху, Філіп став вивчати донжон. У стіні були невеличкі отвори, через які з нужників падали нечистоти — просто на мур і на вал, де й лишалися, доки перегнивали. Не дивно, що там смерділо. Філіп намагався не вдихати надто глибоко, і вони поквапилися далі.
На південно-східному куті стояла ще одна, менша вежа. Філіп зі Стефаном обійшли замок із трьох боків. Філіп думав, чи не забув Стефан про його запитання, але не наважувався повторити. Король міг вирішити, що він тисне на нього, й образитися.
Вони дійшли до головної вулиці, що розділяла місто на дві половини, і знову повернули. Однак не встигнув Філіп відчути полегшення, як король провів його крізь браму, і вони знову опинились у внутрішньому місті, а за кілька хвилин повернулися на нічийну землю між собором і замком. На превеликий жах Філіпа, король зупинився тут.
Він розвернувся до Філіпа лицем, щоб оглядати замок через Філіпове плече. Уразлива спина Філіпа, закутана в пурпур і хутро, опинилася просто навпроти вартівні, заповненої лучниками та охоронцями. Він стояв нерухомий, немов статуя, щомиті очікуючи, що між лопаток йому встромитися стріла, і відчував, як пітніє попри холодний вітер.
— Я віддав тобі каменярню ще кілька років тому, чи не так? — запитав король Стефан.
— Не зовсім, — відповів Філіп, насилу розціпивши зуби. — Ви дали нам право брати каміння для собору, але каменярню віддали Персі Гамлейському. А тепер син Персі, Вільям, вигнав звідти моїх каменярів, ще й убив п’ятьох — серед них жінку й дитину — і не пускає нас назад.
— Дарма він так чинить, особливо якщо хоче стати графом Ширингським, — задумливо сказав Стефан. Це дало надію Філіпові. Але за мить король додав: — Будь я проклятий, якщо знаю, як увійти в цей замок.
— Прошу вас, змусьте Вільяма дати нам доступ до каменярні, — правив своєї Філіп. — Він не кориться вашій волі та краде в Господа.
Стефан, здавалося, не чув його.
— Навряд чи там багато людей, — так само задумливо сказав він. — Певно, майже всі на мурах, щоб показати нам свою силу. Що ти казав про ринок?
Філіп подумав, що це також частина іспиту — стояти на відкритому місці спиною до сили-силенної лучників. Він витер піт із чола краєм королівської накидки.
— Мілорде королю, щонеділі люди з усього графства приходять у Кінгзбридж молитися й безплатно працювати на будівництві собору. Щойно ми почали роботу, як кілька підприємливих чоловіків і жінок прийшли до нас продавати пироги з м’ясом, вино, капелюхи та ножі робітникам-добровольцям. Поступово з’явився цілий ринок. І тепер я прошу дозволу на його роботу.
— Ти заплатиш за цей дозвіл?
Філіп знав, що так заведено, але він також знав, що з релігійної громади ця платня може не стягуватися.
— Так, мілорде, я заплачу — якщо тільки ви не захочете дати нам ліцензію безплатно, на славу Божу.
Стефан уперше подивився Філіпові просто в очі.
— Хоробрості тобі не бракує: стояти спиною до ворогів, та ще й торгуватися зі мною.
Філіп подивився на нього так само відкрито.
— Якщо Господь розсудить, що моє життя скінчено, ніщо мене не врятує, — відважно сказав він попри те, що шалено боявся. — Але якщо Господь хоче, щоб я жив і збудував Кінгзбриджський собор, то й десяти тисячам лучників не до снаги вбити мене.
— Чудово сказано! — зауважив Стефан, плеснув Філіпа по плечу й пішов до собору.
Філіп, не відчуваючи під собою ніг від полегшення, подався слідом, заспокоюючись із кожним кроком, на який він віддалявся від замку. Схоже, він пройшов іспит. Але треба було домогтися від короля однозначної обіцянки. Його щомиті могли знов оточити придворні. Коли вони йшли крізь лаву вартових, Філіп набрався сміливості та сказав:
— Мілорде королю, якщо ви напишете листа шерифу Ширингському…
Але його перебили. Підійшов один із графів, явно схвильований, і повідомив:
— Ваша величносте, Роберт Глостерський їде сюди.
— Що? І далеко він?
— Близько. За день, не більше…
— Чому мене не попередили? Я скрізь поставив людей!