Настало тимчасове затишшя, коли здавалося, що битва ніколи не почнеться. Вітер вщухнув, і коні заспокоїлися — на відміну від вершників. Король Стефан зняв шолом і почухав голову. Вільям почав дратуватися. Він був готовий битися, але саме очікування битви викликало в нього нудоту.
Раптом, без якихось очевидних причин, атмосфера знову стала напруженою. Десь почувся войовничий крик. Усі коні раптом захвилювалися. Залунали вигуки, але майже одразу їх заглушив громоподібний стукіт копит. Вільям відчув у роті кислуватий присмак страху.
Він озирнувся навколо у відчайдушних спробах зорієнтуватися, але все змішалося, а тепер, спішившись, йому було видно тільки те, що відбувалося безпосередньо перед ним. Графи на правому фланзі вступали в бій і атакували ворога. Схоже, сили, що протистояли їм, — позбавлені земель васали графа Роберта — робили те саме, перешиковуючись на ходу. Вільям почув крик ліворуч і побачив, що бретонські найманці, які їхали верхи, пустили коней уперед. Такі саме моторошні звуки пролунали з боку ворожого війська — з натовпу валлійців. Він не розумів, на чиєму боці перевага.
Річарда він уже не бачив.
Стріли, немов зграйки птахів, злетіли в повітря з-за ворожих лав і стали приземлятися навколо. Вільям прикрився щитом. Він ненавидів стріли: вони несли випадкову смерть.
Король Стефан видав бойовий поклик і ринувся в атаку. Вільям вихопив меч, побіг уперед, давши своїм людям знак наслідувати його. Але вершники ліворуч і праворуч від нього розтягнулися під час атаки й опинилися між ним і ворогом.
Праворуч пролунав оглушливий звук удару заліза по залізу, і в повітрі з’явився добре знайомий йому металевий запах. Графи та Безземельні зітнулися. Він бачив лише, як люди й коні зіштовхуються одне з одним, кружляють, нападають і падають. Іржання коней змішалося з бойовими вигуками воїнів, і Вільям уже розрізняв у тому галасі жахливі крики смертельно поранених, від яких холонуло серце. Він сподівався, що серед них був і Річард.
Вільям глянув ліворуч та із жахом побачив, що бретонці відступають під натиском палиць і сокир диких валлійських племен. Валлійці були шалені: вони з криками топтали один одного, щоб скоріше дістатися до ворога. Вони, мабуть, рвалися до міста в передчутті близького грабунку. Бретонці, яких заохочувала хіба що платня за тиждень, більше оборонялися й потроху поступались. Вільям відчував огиду.
Його гнітило те, що він іще не завдав жодного удару. Він був оточений лицарями, а перед ним сновигали коні графів і бретонців. Вільям рушив уперед, ближче до короля. Навколо вирувала битва: впалі коні, воїни, що билися врукопаш із шалом вуличних котів, оглушливий дзенькіт мечів і нудотний запах крові. Але Вільям і король Стефан опинились у мертвій зоні.
Філіп усе бачив, але нічого не розумів. Це була якась мішанина: відблиски мечів, кінні атаки, штандарти, що майоріли й падали, і звуки битви, які доносив вітер, приглушені відстанню. Люди падали й умирали, інші ж билися та наступали, але він не міг збагнути, хто перемагає, а хто програє.
Священник із собору, що стояв поруч у хутряній накидці, подивився на Філіпа та спитав:
— Що відбувається?
Філіп похитав головою і відповів:
— Складно сказати.
Однак не встигнув він вимовити ці слова, як побачив на бойовищі, ліворуч, якийсь рух: люди тікали схилом пагорба до каналу. То були бідно вдягнені найманці та, як здалося Філіпові, яскраво вбрані королівські воїни, яких переслідували нападники з розмальованими обличчями. Переможні вигуки валлійців було чутно аж звідти. У Філіпа з’явилася надія: бунтівники вже перемагали!
На другому фланзі теж щось змінилося. Праворуч, де атакували вершники, королівське військо також відступало. Спершу потроху, потім — неухильно й нарешті швидко. Філіп бачив, що відступ перетворюється на безладну втечу, що королівське військо розвертає коней та забирається з поля битви.
Філіп був у захваті: така Господня воля!
Невже все справді скінчиться так стрімко? Бунтівники напирали з обох флангів, але центр і досі міцно тримався. Люди навколо короля Стефана билися жорстокіше за тих, хто зараз тікав із флангів. Чи вдасться їм зупинити навалу? Найімовірніше, Стефан і Роберт Глостерський битимуться, хай там що: двобій між лідерами часто вирішував результат усієї битви, поза тим, що відбувалося на бойовиську, тому все ще було попереду.
Хвиля рухалася на них із приголомшливою швидкістю. Якоїсь миті здалося, що сили рівні, обидві сторони билися однаково завзято, але невдовзі королівське військо почало швидко відступати. Рішучість покинула Вільяма.