Ліворуч бретонські найманці тікали з пагорба вниз, а валлійці заганяли їх у канал. Праворуч графи зі штандартами розвертали бойових коней і тікали в напрямку Лінкольну. Тримався тільки центр: король Стефан вимахував мечем, а ширингські воїни билися пліч-о-пліч із ним, наче вовки. Але їхнє становище було хитке: якщо фланги відступатимуть і далі, король опиниться в оточенні. Вільям мріяв про те, щоб Стефан також відступив. Але король мав більше відваги, ніж мудрості, і не припиняв бій.
Вільям відчув, що епіцентр битви змістився ліворуч. Озирнувшись, він побачив, як ззаду з’явилися фламандські найманці та налетіли на валлійців, які були змушені припинити переслідування бретонців і захищатися. Зав’язався лютий бій. Тут люди Ранульфа Честерського, що були по центру ворожих сил, накинулися на фламандців, і ті опинилися затиснутими між честерцями та валлійцями.
Король Стефан побачив, що ворог об’єднав сили, і наказав своєму війську тиснути вперед. Вільям подумав, що Ранульф, можливо, припустився помилки. Якщо королівські сили зможуть наблизитися до нього, він і його люди будуть оточені з двох боків.
Один із лицарів Вільяма упав просто перед ним, і раптом він потрапив у самісіньку гущу битви.
На нього кинувся кремезний північанин зі скривавленим мечем. Вільям легко відбив його удар: він був іще повен сил, а от його противник уже виснажився. Вільям спробував рубонути супротивника в обличчя, промахнувся й відбив черговий його удар. Він високо заніс меч, навмисно відкрившись для удару, а коли супротивник ступив уперед, щоб уразити його, Вільям ухилився та щосили опустив меч, який тримав обома руками, тому на плече. Удар розбив обладунок ворога, роздробив йому ключицю, і той упав.
Вільям відчув піднесення. Страх раптом кудись зник. Він проревів:
— Ризикніть, пси!
На місці здоланого лицаря з’явилися ще двоє та налетіли на Вільяма одночасно. Він стримував їх, але мусив відступати.
Хтось показався праворуч, і один із супротивників Вільяма опинився віч-на-віч із червонопиким чолов’ягою, озброєним великою сокирою, який скидався на оскаженілого м’ясника. Перед Вільямом залишився лише один. Вільям хижо всміхнувся й рушив на нього. Той запанікував і надто широко замахнувся, стараючись поцілити Вільямові в голову. Вільям ухилився й ударив противника в стегно — одразу під облямівку його короткого кожуха. Його нога неприродно зігнулась, і він упав.
Вільям знов опинився без супротивників. Він стояв на місці й важко дихав. Якоїсь миті здавалося, що королівське військо відступить, але! воно відновило опір, і наразі жодна сторона не могла здобути перевагу. Вільям подивився праворуч — дізнатися, що відвернуло увагу одного з його супротивників. На свій подив, він побачив, що мешканці Лінкольну чинили лютий спротив — певно, хотіли захистити свої домівки. Але хто об’єднав їх після втечі графів на тому фланзі? Відповідь з’явилася негайно: збентежений, він побачив Річарда Кінгзбриджського на бойовому коні, який вів містян у бій. У Вільяма впало серце. Якщо король помітить Річардову відвагу, усі Вільямові зусилля розсиплються на порох. Вільям перевів очі на Стефана. Той побачив Річарда й захоплено помахав йому рукою. Вільям злобно процідив прокляття.
Атака містян полегшила натиск на короля, але ненадовго. Ліворуч від нього воїни Ранульфа прорізали лаву фламандських найманців, і той рушив на центр оборонців. Водночас Безземельні кинулися на Річарда та містян, і бій розгорівся з новою силою.
На Вільяма налетів здоровань із сокирою. Він відчайдушно ухилився. Йому стало страшно. З кожним махом сокири він робив крок назад і тут помітив, що вся королівська армія теж відступає з такою самою швидкістю. На свій подив, Вільям побачив, як валлійці ліворуч від нього видерлися на пагорб та стали кидати каменюки. Це здавалося сміховинним, але тепер Вільямові доводилося одночасно захищатися від здорованя із сокирою та ухилятися від каміння. Раптом здалося, що ворогів побільшало, і Вільям у відчаї усвідомив, що вони переважають. Він розумів, що битву майже програно, що він тепер у смертельній небезпеці, і страх підкотив холодним клубком йому до горлянки. Король мав би тікати. Чому він і досі б’ється? То безумство: він загине, вони всі загинуть! Вільямів супротивник високо заніс сокиру, і тут войовничі інстинкти раптом переважили страх, тож замість відступати Вільям рвонув уперед і зробив випад у напрямку здорованя. Вістря меча увійшло тому в шию, одразу під підборіддям, і Вільям щосили пропхнув його вперед. Воїн заплющив очі. Вільям відчув полегшення. Він витягнув меч і підібрав сокиру, що випала з рук убитого, а потім квапливо глянув на короля, який бився за кілька ярдів від нього. Той сильно ударив свого супротивника по шолому, і королівський меч переломився, немов хворостина. «Усе, — подумав Вільям із полегшенням, — бою кінець. Тепер уже король втече, щоб врятуватися та готуватися до іншої битви». Але його висновки були передчасні. Він розвернувся, готовий тікати, коли хтось із містян простягнув королеві лісорубську сокиру з довгим сокирищем, і Гамлей із жахом побачив, як той схопив її та знову кинувся в бій.