Вільям схилявся до того, щоб тікати, але праворуч від себе побачив Річарда. Юнак спішився й бився немов безумний, орудуючи мечем ліворуч, праворуч і перед собою. Вільям не міг утекти, коли його суперник і досі бився.
На Вільяма знову напали — цього разу низенький чоловік у легкому обладунку, який рухався дуже спритно, а його меч виблискував у променях сонця. Коли вони зітнулися, Вільям одразу усвідомив, що то грізний супротивник. Він знову захищався, хвилюючись за своє життя, а усвідомлення того, що битву програно, підривало його волю до спротиву. Вільям відбивав швидкі випади та удари, спрямовані проти нього, чекаючи нагоди самому вдарити так, щоб пробити обладунок ворога. Коли така нагода з’явилася, він замахнувся мечем. Супротивник ухилився й ударив сам, і Вільям відчув, як німіє його рука. Він був поранений. Його охопив страх. Гамлей відступав під натиском, відчуваючи, що втрачає рівновагу, немов земля під ним зсунулася вбік. Щит повиснув у нього на шиї — він не міг тримати його безпорадною лівою рукою. Коротун відчув, що перемагає, та подвоїв зусилля. Вільям зрозумів, що йому настав кінець і сповнився смертельним страхом.
Раптом поруч із ним з’явився Волтер.
Вільям відступив. Волтер схопив меч обома руками й замахнувся. Він заскочив коротуна зненацька й розрубав його, мов деревце. Вільямові аж запаморочилося голова від полегшення. Він поклав руку Волтерові на плече.
— Ми програли! — крикнув йому Волтер. — Треба тікати!
Вільям зібрав думки докупи. Король і досі бився, попри те що вони зазнали поразки.
Якби він відступив зараз, то міг би повернутися на південь і зібрати нове військо. Проте що довше він бився, то більшою ставала ймовірність того, що його полонять або вб’ють, а це означало лише одне: Матильда стане королевою.
Вільям із Волтером стали потроху відходити. Чому король поводився так безглуздо? Може, хотів довести всім свою відвагу? Звитяга зведе його в могилу. Вільям знову відчув спокусу покинути Стефана, але Річард Кінгзбриджський досі був поруч, упевнено тримав правий фланг і косив ворогів, немов жнець.
— Ще ні! — сказав Вільям Волтерові. — Пильнуй короля!
Крок за кроком вони відступали. Бій став менш запеклим, адже воїни бачили, що його результат уже передрішено й сенсу ризикувати життям немає. Вільям і Волтер схрестили мечі з двома лицарями, але ті лише тіснили їх, змушуючи до захисту. Вони обмінювалися сильними ударами, не наражаючи, втім, себе на небезпеку.
Вільям відступив на два кроки назад і кинув погляд на короля. Тієї ж миті величезна каменюка вдарила в Стефанів шолом. Король захитався й упав на коліна. Вільямів супротивник зупинився й подивився в тому самому напрямку, що й Вільям. Король Стефан впустив із рук сокиру. Ворожий лицар підбіг й зірвав з нього шолом.
— Король! — переможно заволав він. — Я схопив короля!
Вільям, Волтер і вся королівська армія кинулися тікати.
Філіп тріумфував. Відступ почався в центрі королівського війська та, наче хвиля, перекинувся на фланги. Невдовзі вся королівська армія вже тікала. Так король Стефан був покараний за несправедливість.
Нападники переслідували їх. У тилу королівської армії зброєносці тримали від сорока до п’ятдесяти коней, і дехто з тих, хто пустився навтіки, стрибав у сідло та мчав геть, але не в напрямку Лінкольну, а далі, в поля.
Філіпові було цікаво, що сталося з королем.
Мешканці Лінкольну поспіхом спускалися з дахів і забирали дітей та худобу. Деякі родини ховались у будинках, зачиняли віконниці та замикали двері. Човни на озері також почали рухатися: дехто з містян намагався втекти річкою. Інші потягнулись у собор, щоб укритися там.
Люди кинулися замикати великі, оббиті залізом брами на всіх входах у місто. Раптом із замку з’явилися воїни Ранульфа Честерського. Вони розділилися на кілька груп — це, очевидно, було сплановано завчасно — і кинулися до міських брам. Воїни налетіли на містян, розкидали їх і розчахнули брами, щоб впустити бунтівників.