Філіп вирішив, що краще і йому спуститися з даху собору. Ті, хто стояв поруч із ним, — переважно каноніки із собору — схоже, були такої самої думки. Вони по черзі, нахиливши голову, увійшли у вежу крізь низенькі двері. Там вони зустріли єпископа та архідияконів, які спускалися з верхнього поверху вежі. Філіпові здалося, що єпископ Александр наляканий. Прикро: то був день, коли єпископові не завадила б відвага.
Вони обережно зійшли довгими вузькими гвинтовими сходами в наву собору в західній частині. Там уже зібралася не менше ніж сотня містян, і ще більше їх юрмилося біля трьох великих вхідних дверей. Філіп бачив, як у собор на повному скаку в’їхали двоє лицарів, брудних і закривавлених, — вочевидь щойно з битви. Вони навіть не спішилися, опинившись усередині. Побачивши єпископа, один із них прокричав:
— Король у полоні!
Філіпове серце тьохнуло. Король Стефан не лише зазнав поразки, він ще й потрапив у полон! Його прибічники по всьому королівству тепер були приречені. Перед очима пріора одна за одною з’являлися картинки наслідків тих подій, свідком яких він щойно став, але не встиг Філіп щось обміркувати, як єпископ Александр заволав:
— Зачиніть двері!
Філіп не вірив своїм вухам.
— Ні! — крикнув він. — Цього робити не можна!
Єпископ витріщився на нього, білий як крейда зі страху. Він не впізнавав Філіпа. Філіп раніше відрекомендувався йому з міркувань поштивості, але відтоді вони не розмовляли. Нарешті Александр згадав його і сказав:
— Це не ваш собор, пріоре Філіпе, а мій. Зачиніть двері!
Кілька священників побігли виконувати його наказ.
Філіп був приголомшений цим проявом чистого егоїзму з боку священнослужителя.
— Не можна залишити людей надворі! — гнівно закричав він. — Їх можуть вбити!
— Якщо не зачинити двері, то вб’ють нас! — істерично заверещав Александр.
Філіп схопив його за сутану.
— Не забувайте, хто ви, — прошипів він. — Ми не повинні боятися, і особливо — боятися смерті. Опануйте себе.
— Геть від мене! — заволав Александр.
Кілька каноніків відтягнули Філіпа.
Філіп закричав на них:
— Невже ви не бачите, що він коїть?!
Один із каноніків відповів:
— Якщо ти такий хоробрий, то йди надвір і захищай їх.
Філіп вирвався.
— Саме це я і збираюся зробити, — сказав він.
Він розвернувся. Священники саме штовхали великі центральні двері. Філіп побіг навою. Троє каноніків зачиняли вхід, долаючи натиск людей, які намагалися протиснутися у вузьку щілину. Філіп вискочив надвір за мить до того, як двері зачинилися.
Дуже швидко на ґанку зібрався цілий натовп. І чоловіки, і жінки гупали у двері та криком благали впустити їх, але зсередини ніхто не відповідав.
Раптом Філіп злякався. Паніка, яку він бачив на обличчях людей, передалася і йому. Він відчув, що аж тремтить. Йому вже доводилося зустрічатися з воїнами війська-переможця — у шестирічному віці, — і відчутий тоді жах охопив його знову. Мить, коли воїни вдерлися в будинок його батьків, повстала в нього перед очима й застигла, чітка, немов це сталося вчора. Він стояв, прикутий до місця, і старався вгамувати тремтіння, а натовп навколо нього збільшувався. Цей кошмар уже давно не мучив його. Філіп згадав кровожерливість на обличчях вояків, згадав, як меч пронизав його матір і жахливе видовище нутрощів, що вивалилися із черева батька, і знову відчув той непереборний, божевільний та істеричний страх. Але враз виринув спогад, як потім з’явився монах із хрестом у руці та як він припинив кричати. Монах показав їм із братом, як закрити очі матері й батькові, щоб ті спали вічним сном. І тут Філіп сам немов прокинувся та згадав: він більше не перелякана дитина, а дорослий чоловік і чернець. І так само, як абат Пітер врятував їх із братом того жахливого дня двадцять сім років тому, Філіп — дорослий, сильний у вірі, під Божим захистом — повинен був сьогодні допомогти тим, хто боявся за своє життя.
Філіп змусив себе ступити крок уперед. Щойно він зробив це, наступний дався йому простіше, а третій — і зовсім легко.
Коли він вийшов на вулицю, що вела до західної брами, натовп містян мало не зніс його: хлопці й чоловіки, що рятували своє цінне майно; старі, котрі ніяк не могли перевести подих; божевільні від страху дівчата; жінки з дітьми, які верещали в них на руках. Натовп відкинув його на кілька ярдів, але Філіп став проштовхуватися проти потоку. Усі квапилися до собору. Він хотів сказати їм, що собор зачинено і їм краще сховатися вдома, міцно замкнувши двері, але стояв суцільний крик і ніхто його не слухав.