— Погляньте! — звернувся він до людей у своїй клітці. — Той чоловік, що сидить сам-один. Це той, про кого я думаю?
Інші також подивилися на нього.
— Богом клянуся, це король, — сказав один, а решта погодилася.
Філіп дивився на брудного білявого чоловіка з руками й ногами, забитими в дерев’яні колодки. Він видавався таким самим, як усі в’язні. Але вчора він був королем Англії. Іще вчора він відмовився надати дозвіл Кінгзбриджському ринку. А сьогодні — не міг підвестися без чийогось дозволу. Він дістав по заслузі, але Філіп однаково співчував йому.
Ближче до полудня полонених почали годувати. То були теплуваті недоїдки обіду, яким годували воїнів, але всі накинулися на них. Філіп відступив і дозволив іншим ласувати, адже він вважав голод головною слабкістю, якій треба противитися, а будь-який вимушений піст здавався йому можливістю приборкати свою плоть.
Поки в’язні вишкрібали казан, біля донжона здійнялась якась метушня, і графи повставали з місць. Вони пішли сходами донжона вниз і перетнули подвір’я замку; Філіп помітив, що двоє дещо випередили інших, і їх зустрічали з повагою. То, певно, були Ранульф Честерський і Роберт Глостерський, але Філіп не знав, хто з них хто. Вони підійшли до клітки зі Стефаном.
— Добрий день, кузене Роберте, — сказав Стефан, зробивши наголос на слові «кузен».
Вищий із двох відповів:
— Я не хотів, щоб ти провів ніч у колодках. Я наказав забрати тебе звідси, але мій наказ не виконали. Утім, я бачу, що ти це пережив.
Від натовпу відділився чоловік у вбранні священнослужителя та підійшов до клітки, де сидів Філіп. Спершу пріор не звернув на нього уваги, оскільки Стефан саме спитав, яка доля чекає на нього, і він хотів почути відповідь, але священник сказав:
— Хто з вас Кінгзбриджський пріор?
— Це я, — відгукнувся Філіп.
Священник звернувся до воїна, який привів Філіпа:
— Випусти його.
Це спантеличило Філіпа. Він бачив цього священника вперше в житті. Очевидно, його ім’я було в списку, який раніше створив комендант замку. Але чому? Філіп радий був вийти з клітки, але тішитися було зарано: він не знав, що на нього чекає.
Воїн запротестував:
— Це мій полонений!
— Тепер уже ні, — сказав священник. — Відпусти його.
— Чому я маю відпускати його без викупу? — агресивно спитав той.
Священник відповів не менш агресивно.
— По-перше, тому що він не воїн армії короля та не мешканець цього міста, тож поневолити його — це злочин. По-друге, він чернець, і ти скоїв святотатство, торкнувшись Божої людини. По-третє, писар королеви Матильди вимагає звільнити його, і якщо ти відмовишся, то сам опинишся в цій клітці — швидше, ніж встигнеш зморгнути, — тому не зволікай.
— Добре, — пробуркотів той.
Філіп стривожився. Він плекав слабку надію на те, що Мод не дізнається про його ув’язнення. Якщо її писар зажадав його побачити, на це можна було вже не сподіватися. Серце в нього впало.
Філіп вийшов із клітки.
— Ходімо зі мною, — сказав священник.
Філіп пішов за ним.
— Мене звільнять? — спитав він.
— Думаю, так.
Священника, схоже, здивувало це запитання.
— Ви знаєте, з ким зараз зустрінетеся?
— Гадки не маю.
Священник усміхнувся.
— Хай це буде для вас сюрпризом.
Вони пройшли подвір’ям до донжона й підійнялися довгим сходовим маршем на насип. Філіп сушив голову, але не міг зрозуміти, чому писар Матильди зацікавився ним.
Він пройшов крізь браму слідом за священником. Циліндричний кам’яний донжон був оточений двоповерховими будиночками, що стояли впритул до стіни. Посередині розташовувалося невеличке подвір’я з колодязем. Священник повів Філіпа в один із будинків.
Там перед вогнищем спиною до дверей стояв інший священник. Він мав таку саму статуру, що й Філіп, невисоку й худорляву, і таке саме чорне волосся, тільки не обстрижене й не посивіле. Цей церковник здавався Філіпові дуже знайомим. Філіп не міг повірити своєму щастю. Його обличчя осяяла широка усмішка.
Священник розвернувся. У нього були такі самі яскраво-блакитні очі, як у Філіпа, і він також усміхався. Він простягнув руки.
— Філіпе, — сказав він.
— Хвала Господові! — здивовано вимовив Філіп. — Френсісе!
Брати обійнялися, і Філіпові очі наповнилися сльозами.
III
Королівська приймальна зала у Вінчестерському замку тепер мала зовсім інший вигляд. Собаки зникли, як і простий дерев’яний трон Стефана, лавки та шкури тварин зі стін. Замість них висіли гобелени, лежали кольорові килими, стояли розфарбовані крісла й чаші із солодощами. У повітрі пахло квітами.