— Цими грішми я і віддам борг Матильді. Але в мене нічого не залишиться, щоб платити робітникам упродовж року.
— Може, позичити?
— Я вже напозичався. Євреї більше мені не дадуть. Я питав, коли був у Вінчестері. Вони не позичають грошей, якщо не певні в тому, що ти здатен їх повернути.
— Може, попросити в Алієни?
Філіп не чекав цього. Про те, щоб позичити в неї, він іще не думав. У її коморах було ще більше вовни, ніж у нього. Після вовняного ярмарку вона може виручити дві сотні фунтів.
— Але їй потрібні гроші на життя. А християни не беруть лихву. Якщо вона позичить мені гроші, їй не буде на що скуповувати вовну. Хоча…
Поки він говорив, дещо спало йому на думку. Він пригадав, що Алієна хотіла купити в нього всю вовну за цілий рік. Мабуть, можна буде щось придумати…
— Я маю поговорити з нею, — сказав він. — Вона зараз удома?
— Думаю, так — я бачив її вранці.
— Ходімо, Френсісе, — я познайомлю тебе з надзвичайною панянкою.
Вони покинули Тома й поспішили в місто. Алієна мала два будинки, що стояли поруч біля західної стіни пріорату. В одному жила вона сама, а другий використовувала як комору. Вона стала дуже заможною. Мусив існувати якийсь спосіб, у який вона могла б підтримати пріорат. Туманна ідея почала набувати у Філіповій голові обрисів.
Алієну вони знайшли в коморі, де вона стежила за тим, як із воза, запряженого волом, вивантажують паки вовни. На ній була парчева ротонда — така сама, як і в імператриці Мод, — а волосся забране під білий полотняний чепець. Вона, як завжди, мала владний вигляд, і двоє чоловіків, що носили паки в комору, безсуперечно виконували її накази. Треба було визнати, що всі поважали Алієну, хоча — і це було дивно — вона не мала близьких друзів. Господиня тепло привіталася з Філіпом.
— Коли дізналися про битву під Лінкольном, ми злякалися, що ви загинули! — сказала вона.
В її очах була щира турбота, і Філіпа зворушило те, що люди хвилювалися за нього. Він представив Алієну Френсісові.
— Ви домоглися справедливості у Вінчестері? — спитала вона.
— Не зовсім, — відповів Філіп. — Королева Матильда дала нам ринок, але забрала каменярню. Одне варте другого, але за дозвіл влаштовувати ринок я винен їй сто фунтів.
Алієна була приголомшена.
— Жахливо! Ви сказали їй, що прибутки від ринку ідуть на будівництво собору?
— Звісно.
— Де ви візьмете сто фунтів?
— Я думав, ти мені допоможеш.
— Я? — Це заскочило її зненацька.
— За кілька тижнів, коли продаси свою вовну фламандцям, ти матимеш фунтів двісті, а то й більше.
Алієна була дещо спантеличена.
— Я б радо віддала їх вам, але маю за щось купувати вовну наступного року.
— Пам’ятаєш, ти хотіла купити вовну в мене?
— Так, але тепер уже запізно. Я хотіла придбати її на початку сезону. До того ж ви й самі скоро зможете продати її.
— Я от що подумав, — сказав Філіп. — Що, як я продам тобі вовну, яка буде наступного року?
Алієна насупилася.
— Але ви її ще не маєте.
— Можу я продати тобі вовну до того, як матиму її?
— Не розумію як.
— Просто. Даси мені гроші зараз, а наступного року я віддам тобі вовну.
Алієна вочевидь не знала, як ставитися до такої пропозиції — то був якийсь невідомий їй спосіб торгівлі. Для Філіпа то також було новиною, бо він щойно це вигадав.
Алієна заговорила повільно й помірковано.
— Мені доведеться запропонувати дещо меншу ціну, ніж у разі, якби ви зачекали. Крім того, до наступного літа вовна може подорожчати — так траплялося щороку, відколи я нею торгую.
— Тобто я дещо втрачу, а ти заробиш більше, — сказав Філіп, — але я зможу продовжити будівництво в наступному році.
— А що ви робитимете наступного року?
— Не знаю. Напевне, знову продам тобі вовну наперед.
Алієна кивнула.
— Це має сенс.
Філіп узяв дівчину за руки й подивився їй у вічі.
— Алієно, якщо ти зробиш це, ти врятуєш собор, — палко промовив він.
Вигляд у неї був дуже серйозний.
— Ви колись врятували мене, чи не так?
— Так.
— Тепер я зроблю те саме для вас.
— Благослови тебе Боже! — З розчулення Філіп обійняв її, а потім пригадав, що вона — жінка, і відсахнувся. — Не знаю, як дякувати тобі, — сказав він. — Я не знав, що ще придумати.
Алієна засміялася.
— Не певна, що заслуговую на таку подяку. Ця домовленість має стати для мене дуже вигідною.
— Сподіваюся.
— Ходімо вип’ємо по кубку вина, щоб закріпити угоду, — мовила вона. — Щойно я розрахуюся з візником.